Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

Примітно, що про учасників The Shadows майже не було достовірної інформації в інтернеті — одні плітки та непідтверджені домисли. Елементарно, навіть їхнє фото не можна було знайти. Наскільки я знала від Вікі, гурт навіть не давав концертів і старанно готував вихід дебютного альбому. А така скритність була нічим іншим, як піар-ходом. І найцікавіше, Вікторія чомусь була повністю впевнена, що ті хлопці красені.

Коли подруги вкотре покликали танцювати, я відмовилася і подивилася на час.

«О пів на десяту! Чому вони досі не приїхали?» — промайнуло в моїй голові.

Нервовість повернулася, і я стала постукувати пальцями по столу. Тепер ніякий хлопець зі стоянки університету не міг відволікти мене.

Коли годинник показував чверть до десятої, моє занепокоєння почало зростати в геометричній прогресії. А рівно о десятій здавалося, що я просто знепритомнію від браку повітря через внутрішнє занепокоєння. Непомітно вислизнувши, я попрямувала до кабінету, що був на правому балконі другого поверху. Єдине вірне рішення, яке спало мені на думку — зателефонувати продюсеру, оскільки концерт мав іти повним ходом.

Піднімаючись сходами, я кинула погляд на танцпол, щоб переконатися, що подруги веселяться та нічого не підозрюють. На балконі було досить людно, але ніхто не звернув увагу на дівчину, що відчиняла двері. Щоб не псувати весь інтер'єр, Алан вирішив не виділяти наш кабінет, тому вхід до нього виглядав, як звичайна стіна. А знайти двері міг тільки той, хто знав, де вони знаходяться.

Плюхнувшись у крісло за письмовим столом, я порилася в паперах і досить швидко знайшла контакти, надані продюсером гурту The Shadows. Певна річ, першим я набрала номер самого Волтера Стоуна, який значився верхнім у списку. Близько п'яти хвилин я безперервно телефонувала, але ніхто не брав слухавку, а залишати повідомлення на автовідповідач не було сенсу. Коли мої нерви натягнулися, наче гітарні струни, я вирішила зателефонувати за другим номером зі списку, біля якого було написано «Джейк». Спершу я подумала, що й тут буде провал, але помилилася. На мій подив, після першого ж гудка, почувся чоловічий голос:

— Алло.

— Добрий вечір. Вас турбує заступник директора клубу Speranza міс Ньюман, — якнайввічливіше представилася я, намагаючись відігнати свою злість подалі.

— Вибачте, міс Ньюман, але якщо ви хочете домовитися про виступ у вашому клубі, то зателефонуйте продюсеру. Якщо у вас немає номера, то я можу дати.

Голос у хлопця був немов м'який оксамит, але водночас впевнений і мужній. Тому я припустила, що розмовляю саме із вокалістом гурту.

— Ви маєте рацію, щодо виступу. Тільки ось у чому справа, два дні тому, я вже домовилася з вашим продюсером про виступ у нашому клубі сьогодні о десятій. А вас, як розумієте, зараз тут немає, — мій тон став грубішим і більш офіційним.

— Точно на сьогодні? — усе тим самим оксамитовим голосом без жодної нотки сарказму, перепитав хлопець.

— Точно, особисто домовлялася.

— Дивно, сьогодні на репетиції Волтер нічого не говорив. Та й ми зазвичай не даємо подібні концерти, — ніби звертаючись до самого себе, промовив хлопець. — Вибачте, але я справді не знаю, чим вам зараз допомогти.

Моє серце впало й завмерло десь на підлозі без ознак життя. Так емоційно реагувати на ситуацію було безглуздо, але моя ще не зміцніла на сто відсотків психіка, проводила свої аналогії та подавала в мозок дивні сигнали паніки. Глибоко в душі я розуміла, що просто хотіла зробити цей день особливим для Вікі, бажаючи віддячити за підтримку. Адже саме вона допомагала збирати уламки розбитого серця, тоді як Джессіка намагалася уникнути проблем за допомогою нічних клубів, а Моллі в усьому звинувачувала себе, через що здебільшого уникала мене.

Сеанс самобичування перервав звук у слухавці, яку я все ще тримала біля вуха. Хлопець відкашлявся і вже не так впевнено сказав:

— Може, перенесемо виступ на інший день? Відверто кажучи, сумніваюся, що мені вдасться зібрати гурт, щоб дати концерт у вас сьогодні.

— А що мені, на вашу думку, робити? — раптово зірвалася я. — У моєї найкращої подруги сьогодні день народження, і ви мали виступити.

— Мені щиро шкода, чесно. Не знаю, чим вам допомогти. Тим більше, що один я не зможу виступити. — Його співчуття чулося в кожному слові, але краще від цього мені не ставало.

Злість рвалася назовні, а щоки горіли, наче я отримала сильний ляпас. Дорахувавши про себе до десяти, я прочистила горло й офіційним тоном сказала:

— Ясно, містере… — я запнулась, розуміючи, що уявлення не маю, яке у хлопця прізвище. — Навіть не знаю, як вас там. З нашого клубу вам така пропозиція більше не надійде. Гурт буде занесена до чорного списку, і ви не зможете відвідувати наш заклад, — випалила я і одразу ж відключилася.

Тремтячими від злості пальцями я намагалася засунути телефон у сумочку, що погано виходило. Тіло лихоманило, наче від застуди, але насправді це була суміш розчарування, злості та спогадів про зраду. До сверблячки під шкірою хотілося щось зробити цьому гурту, до суду подати або налякати неустойкою, але без підписаного договору я не могла ні в чому їх дорікнути.

Власне, а чого я хотіла від цього хлопця? Швидше за все, бідолаха справді нічого не знав про домовленість із їхнім продюсером, а я так погано з ним вчинила. Раптом почуття сорому пронизало серце і злість, наче боягузливий заєць, підібгавши хвіст, сховалась у глибині моєї свідомості. Тієї самої секунди прийшло розуміння, що це була лише моя помилка. Абсолютно нікого не можна було звинувачувати в цьому. І це стосувалося не тільки провалу із гуртом. У мене були мізки, якими слідувало краще користуватися!