Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
Ми ввійшли в село. Жінки сиділи на ганках і стиха розмовляли, діди, поспиравшись на костури, мовчали. Під гранатом, рясно всипаним плодами, зморщена, як родзинка, бабуся ськала онука.
Перед кав’ярнею стояв стрункий, злегка вирлоокий старий. Обличчя його було суворе й зосереджене, ніс орлиний, вигляд благородний. То був Маврандоніс, сільський староста, в якого я взяв у оренду шахту. Учора він приходив до мадам Ортанс — хотів забрати нас до себе.
— Це просто сором,— сказав старий,— щоб ви жили в заїзді — ніби в селі нема людей.
Був він серйозний і скупий на слова, як і належить шляхетній людині. Ми відмовилися, старий образився, але не наполягав.
— Я виконав свій обов’язок,— заявив він і вийшов.
Невдовзі він прислав нам дві голови сиру, кошик гранатів, горщик родзинок і свіжих смокв та ще й цілу сулію ракі.
— Капітан Маврандоніс зичить вам доброго здоров’я,— повідомив слуга, розвантажуючи віслюка,— небагатий дарунок, казав, але від щирого серця!
І ось тепер ми гаряче, в пишномовних виразах привіталися із сільським старостою.
— Многая літа! — відповів він, приклавши руки до грудей, і більше не зронив і слова.
— Не любить багато розмовляти,— пробурмотів Зорбас,— кислий чоловік.
— Гордий,— заперечив я,— мені він подобається.
Нарешті ми дісталися до заїзду; Зорбасові ніздрі радісно затремтіли. Мадам Ортанс, яка на ганку виглядала нас, радісно скрикнула і зникла в домі.
Зорбас накрив стіл у дворі, під голою виноградною лозою. Він нарізав хліб великими скибками, приніс вина, розставив тарілки, поклав ложки й виделки. Обернувшись, хитро зиркнув на мене й кивнув на стіл: там було три прибори!
— Зрозумів, хазяїне? — прошепотів він мені на вухо.
— Зрозумів,— відповів я,— зрозумів, старий грішнику!
— Стара курка наваристіша,— мовив Зорбас, облизуючи губи,— я на цьому таки трохи знаюся.
Він жваво походжав туди й сюди, наспівуючи старовинні турецькі мелодії, і з його очей сипалися іскри.
— Оце і є життя, хазяїне, життя й курка,— приказував він.— Бачиш, зараз я дію так, ніби можу померти цієї ж миті, я поспішаю, щоб не врізати дуба перш ніж з’їм курку.
— Призволяйтеся, будь ласка! — запросила мадам Ортанс.
Вона тримала глечик і вже хотіла була поставити його перед нами, та так і завмерла, роззявивши рота — аж тепер помітила, що приборів три. Обличчя її враз порожевіло від задоволення; вона кинула погляд на Зорбаса, і її гострі сині очиці заблищали.
— О, вже задрижали в неї жижки,— шепнув мені Зорбас.
По цьому він ступив крок до мадам і галантно почав:
— Чарівна морська русалко, наш корабель потонув, і море закинуло нас у твоє царство, будь же ласкава пообідати з нами, о моя красуне.
Стара співачка широко розкинула руки, ніби хотіла пригорнути нас обох одразу, стрепенулася, збуджено доторкнулася кінчиками пальців спершу до Зорбаса, потім до мене і, наспівуючи, кинулась у свою кімнату; невдовзі вона з’явилася знову й перевальцем подибуляла до нас у своєму найкращому вбранні: старій потертій блузі з зеленого оксамиту, оздобленій жовтою вигорілою тасьмою; груди її були гостинно розкриті, а в западині між ними красувалася пишна штучна троянда. В руці мадам несла клітку з папугою; вона повісила її на лозу навпроти себе.
Ми запропонували їй сісти посередині: по праву руку Зорбас, по ліву — я.
Утрьох ми дружно накинулись на їжу. Якийсь час ніхто не промовив і слова: кожен завзято годував свого віслюка, напував його вином, і корм швидко ставав кров’ю, тіло наливалося силою, світ кращав, жінка поруч нас дедалі молодшала і її зморшки щезали. А папуга, що висів у клітці навпроти, зелений, з жовтими грудьми, нахилявся й розглядав нас, перетворюючись у нашій уяві то на малесенького зачарованого чоловічка, то на душу старої співачки, одягненої в таке саме жовто-зелене вбрання. А на оголеній виноградній лозі над нашими головами раптом виросли важкі темні грона.
Зорбас зімкнув руки, ніби обіймав цілий світ.
— І що воно таке? — скрикнув він здивовано.— Випиваєш склянку вина, і раптом бачиш, що світ ізсунувся з глузду. Що воно за штука — життя, скажи мені, хазяїне? На бога, чи це грона винограду виснуть над нами, чи янголи? Не можу розібрати. Чи немає нічого, не існує нічого, ні курки, ні русалки, ні Кріту? Скажи, хазяїне, скажи, бо я збожеволію!
Зорбас уже був веселенький. Він упорався з куркою й тепер пожирав очима мадам Ортанс. Його погляд накидався на неї, пробігав згори донизу й знову вгору, впивався в її грандіозні груди, обмацував їх, мов пальці. Світилися й оченята нашої господині; вона любила винце і вже хильнула чималенько. А пустотливий демон виноградної лози повернув її назад, у минуле, і вона знову стала ніжною, і йшла з відкритим серцем та оголеною груддю назустріч життю; підвівшись, мадам узяла на засув ворота, щоб її не бачили селяни —«дикий людина», як вона їх називала,— запалила сигарету, і з її задерикуватого французького носика кільцями пішов дим.
У такі хвилини всі брами в жінці відчинені, сторожа спить, а добре слово стає всемогутньою силою, як золото чи любов, і легко підкоряє її.
Тож я запалив свою люльку і сказав добре слово:
— Ти нагадуєш мені, шановна, дай тобі боже здоров’я, Сару Бернар... коли вона була молодою. Такої витонченості, привабливості, благородства, такої краси я не сподівався зустріти в цьому дикому краї. Який Шекспір послав тебе сюди, між цих людоїдів?
— Шекспір? — здивовано розкрила вона підмальовані очі.— Що за Шекспір?
Думка мадам Ортанс кинулась нишпорити по театрах, заглянула в кафешантани від Парижа до Бейрута, звідти подалася узбережжям в Анатолію і враз пригадала: Александрія, велика зала з люстрами й плющовими кріслами, юрмище чоловіків та жінок, оголені спини, пахощі, квіти, і раптом підіймається завіса й з’являється страшний арап...
— Що за Шекспір? — перепитала мадам, задоволена з того, що нарешті пригадала,— чи не той, якого називають ще й Отеллом?
— Саме так. То який Шекспір закинув тебе, моя царице, на цей дикий берег?
Мадам оглянулась довкола: двері були зачинені, папуга дрімав, кролі парувалися, крім нас — ніде нікого. І вона почала відкривати перед нами свою душу, як ото відкривають стару скриню, повну пряностей, пожовклих любовних листів, старого одягу...
Грецькою мадам Ортанс розмовляла сяк-так, переплутувала склади, те, що по-грецькому «флотоводець», тобто адмірал, звучало в неї як
