Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Це не спішно, — сказав йому батько.
А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе — руками, плечима, спиною, крижами, — тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три за раз, намотував на котушку дедалі більше жилки.
— Як голова — гаразд? — спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.
Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.
— Ще мокра, — сказав він. — Ну й узяв же ти її в роботу, цю рибину, Деві. Наче добра машина.
— Тягти легше, ніж було стримувати, — озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.
— Авжеж, — підтвердив Едді. — Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.
— Не треба поспішати й надсаджуватись, — мовив Роджер. — Ти робиш усе чудово, Деве.
— А коли вона випливе, ми візьмемо її на гак? — запитав Ендрю.
— Ох, мовчи, бо наврочиш! — вигукнув Девід.
— Та я ж нічого такого не сказав.
— Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.
Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.
— Ти не сказав нічого поганого, — мовив до нього Томас Хадсон.
Ендрю не повертав голови.
— Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив, — скрушно промовив він. — А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.
— Не дивно, що Дев такий збуджений, — сказав батько. — І все ж він намагається стримуватись.
— Я розумію, — мовив Ендрю. — Він змагається з рибиною не гірше, ніж сам містер Девіс. Просто мені прикро, що він міг так подумати.
— Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика рибина. А Девідові таке випало уперше в житті.
— Ти завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.
— Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.
— Невже це правда?
— Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і стриманості, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі, — то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.
— Я теж буду стриманий, — сказав Ендрю. — Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справді подужає цю рибину? Чи все це просто сон або якась мана?
— Не будемо зараз про це говорити.
— Я знову сказав щось не так?
—. Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло — навіть не знаю.
— Постараюся не говорити зайвого.
—. Ось тобі коктейль, тату, — сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко, — щоб не танув лід. — Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?
— Усе добре. Кокосової води влив?
— Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?
— Ні, зараз спущуся.
Том поліз нагору, а Ендрю зійшов униз.
Поглянувши назад за корму, Томас Хадсон помітив, що жилка у воді почала підніматися.
— Пильнуй, Роджере! — гукнув він. — Здається, вона випливає.
— Випливає, випливає! — закричав Едді. Він також побачив, що жилка трохи піднялася. — Не забувай про котушку, Деві.
Томас Хадсон подивився, чи досить на котушці жилки, щоб вільно маневрувати. Котушка ще не була повна й на чверть, і, поки він дивився, вона задзижчала, і жилка швидко побігла у воду; тоді Томас Хадсон дав задній хід, водночас круто повертаючи катер носом до рибини, а Едді тим часом кричав:
— Підходьте до неї кормою, Томе! Вона, бісова душа, зараз випливе! У нас замало жилки, щоб повернути!
— Вище тримай вудлище, — сказав Роджер Девідові. — Не давай їй нахиляти його. — Тоді обернувся до Томаса Хадсона. — Повний назад і прямо на неї, Томе. Так, так, добре. Витискай усе, Що можеш.
І раптом океанська гладінь за кормою по правому борту розітнулась, і з неї виринула велетенська рибина, вилискуючи сріблясто-синіми боками, — здавалося, не буде цьому неймовірному громадиську кінця-краю, — і на якусь мить неначе зависла в повітрі, а тоді шубовснула назад у воду, збивши високі фонтани піни та бризок.
— О боже! — мовив Девід. — Ви бачили?
— Сам тільки меч завбільшки з мене, — вражено озвався Ендрю.
— А яка гарна! — докинув Том. — Куди краща за ту, що мені снилася.
— Так і керуй на неї, — сказав Роджер Томасові Хадсону. А потім Девідові: — Постарайся вибрати скільки зможеш жилки. Рибина піднялася з глибини, і жилки вивільнилось дуже багато, отож маєш нагоду добре підмотати.
Томас Хадсон так швидко вів катер до рибини, що жилка перестала розмотуватись, і тепер Девід тільки те й робив, що тягнув, вибирав і намотував, і жилка вільно набігала на котушку, так що він ледве встигав мотати.
— Сповільни хід! — гукнув Роджер Томасові Хадсону. — Не треба її накривати.
— Ото бісова душа, з добру тисячу фунтів буде, — сказав Едді. — Вибирай, Деві, вибирай, поки легко йде.
Там, де виринула рибина, море знов було тихе й пустельне, але на воді ще й досі розходились широкі кола.
— Ти бачив, тату, як піднялася вода, коли вона виринула? — спитав батька Том-молодший. — Неначе море вибухнуло.
— А ти помітив, як вона злітала все вище й вище, Томе? Чи бачив ти колись таке чудове сріблясто-синє забарвлення?
— І меч у неї синій, — сказав Том-молодший. — Весь як є синій зверху. А що, Едді, вона й справді заважить тисячу фунтів? — гукнув він униз.
— Як на мене, то заважить. А там хто її знає. Так чи так, а все одно величезна.
— Старайся вибрати якнайбільше жилки, Деві, поки є змога, — сказав Роджер. — У тебе
