Темнота - Улас Олексійович Самчук

— Що треба? — непривітно заговорила жінка на привітання Людмили, низьким, зухвалим голосом.

— В гості приїхали, Надеждо Олексіївно, — каже Людмила.

— Заходь, — каже жінка і йде попереду в напрямку вузьких дверей хижі. За нею пішли Людмила і Андрій. В середині сумерк, пахне вогкістю, двоє маленьких вікон ледве освітлюють малий простір.

— Як поживаєш? — питає Людмила.

— Та от ніяк не поживаю, — каже жінка. — Існую, дияволи прокляті! Сідайте, — каже жінка. Гості сідають на дощаній лаві. Робиться видніше і в кутку помітно маленьку, срібну іконку, що стоїть на трикутнику; перед нею згасла лямпадка червоного кольору. На цвяшку висять разочком чотки. На маленькому столику під іконкою чорний, дерев'яний хрестик і книга, мабуть, Євангелія.

— Ти тут сама? — питає Людмила.

— Сама, — каже жінка.

— А де ж Лія Шміт?

— Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, — казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть догадувалась, що це щось від Мороза, ненавиділа того всіми фібрами своєї душі, і це видно було в неї, кожна риска кричала криком ненависти.

— Не з Морозів будете? — запитала враз Андрія.

— Брат, — відповів той спокійно.

— Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, — заговорила жінка.

— За що ти його так не любиш? — запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…

— За Русь святую, — відповіла та. — Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!

— Мороз не їм, а собі, а вам помагає, — каже Людмила.

— Що ти тут розумієш?.. — Жінка люто блиснула очима. — Христос — Бог! — проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.

— І ти ненавидиш, — каже Людмила. — Значить ти марксистка.

— Мовчи! Знаю різницю між добром і злом! — казала жінка.

— А що казав Христос? — питає Людмила.

— Христос взяв бич у руки і прогнав торгівців з храму, — каже жінка.

— І казав: люби своїх ворогів. Прощай їм. Молися за них, — казала Людмила.

— Не вороги вони. Відпадки людства. Виверженні пекла, — казала жінка і вся дрижала.

— А вони, — відповіла Людмила, — зовсім те саме про тебе кажуть.

— Вон з моєї хати! — враз крикнула та і піднялась із свого місця.

— А що як ми не підемо, — казала Людмила і дивилась просто в очі жінки, — а ти по доброті своїй християнській та візьмеш та почастуєш нас молоком свіжим, та сирком пахучим нас погостиш, та масличком поконтентуєш, га, Олексіївно? Ось цей ось Мороз письменник, і він про тебе повість напише… — Олексіївна враз заспокоїлась, знов присіла, глянула на Людмилу, на Андрія і сказала:

— Не треба. Не можуть вони правди написати. Знаємо їх писання. Читала, — промовила спокійніше жінка.

А Людмила казала:

— Ну, а коли б ти та писала про них? — Очі жінки знов грізно блиснули.

— Я б про них правду світові сказала, я б їх ізвергів назвала їх іменем. Скільки невинного люду мором виморили, скільки сліз, крови пролили.

— Зовсім те саме говорять вони про тебе, Олексіївно, — спокійно казала Людмила, чекала нового вибуху, але такого не сталося. Олексіївна з люттю замовкла, щось в ній сіпалось, потім встала, підійшла до полиці, зняла нервово горщик глиняний, зняла ринку велику, череп'яну, полив'яну, зняла дві ложки дерев'яні і все те на столику малому побіч книги поставила. А потім до всього додала кусень чорного, гливкого, подібного на торфову цеглину, хліба.

— Присідай, — кинула вона, а сама вийшла. У горщику молоко виявилось, Людмила налила повну миску, ламала хліб собі і Андрієві, і вони разом їли. Молоко було свіже, смашне, гості мали добрий апетит, і їли завзято. А тоді Людмила шепнула Андрієві:

— Як з'їмо, не дякуй їй, а перехрестись до її ікони і скажи: дякую, Господи, що наситив мене… — Увійшла знов Олексіївна і принесла на терелі дерев'яному кусень сиру білого, грудку масла жовтого. Все це також поставила перед гостями. А сама мовчала, сиділа на обрізкові колоди, вирізаної на подобу стільця з поруччями ззаду, уста міцно затиснуті і щось гостре, настирливе було у виразі її обличчя.

І коли ті поїли молоко, сир, масло, хліб — обоє встали, поклали три рази хрест на себе і промовили:

— Дякуємо, Господи, що ти нас наситив… — Олексіївна враз просіяла, ніби на неї раптом упав гострий соняшний промінь і лагідно промовила:

— Так! Так, роде чоловічеський! Господу, Господу! Не людям! Він нас сотворив. Він нас кормить і поїть! І йому дякуй, бідна людино!

І після того вона стала лагіднішою. Людмила спитала, де є той професор, якого вона сюди послала.

— Професор? — знов сердито озвалась вона. — Там при телицях. — Андрій з Людмилою лишили її і вийшли.

— Що сіє значить? — запитав Андрій, — і що за трагічна особа?

— Княгиня, — шепнула Людмила. — Госпожа Вяземськая. Древнього роду гордий нащадок…

— То Виноградов тут? — питає далі Андрій.

— Зараз побачиш, якщо дома… — Виноградов був дома, поїв телят, був зовсім змінений, зовсім білий, стрижений, дебелий, сухий і так само в брудній, подраній фуфайці і валянках, як і всі. Андрія не пізнав. Людмилу привітав байдуже, а коли та сказала, що це ж молодший Мороз, старий отетерів.

— Андрій Григорович? Як? Теж? — і в голосі відчувся острах. Андрій обняв старого, притиснув до себе, робив це мовчки, ніби боявся слова.

— Ні, я лиш гість, Володимире Володимировичу…

— І слава Богу… Так заходьте хіба… У мене тут буда, — і показав вхід просто з телятника. В самому телятнику було чисто, просторо… Старий повів гостей до свого мешкання, — квадратова комірка з маленьким віконцем під стелею, кроків три в промірі, нари з дощок, на нарах солома, столик і кусень обрізка колоди… І скрізь розкладено рослини всякі, різних форм і виглядів, а на столі купа брудного, сірого паперу і пляшечка з чорнилом і ручка з кусника тріски… Просив гостей сідати, та не було на чому.

— Ну, як вам тут? — питала Людмила.

— Ах, Людмило Карлівно, все було б, як було б,