Темнота - Улас Олексійович Самчук
Їли білий хліб з маслом і печенею з оленини і пили каву з бісквітами. Людмила оповідала про Берлін, була там кілька місяців двадцять восьмого року. Знає також Париж, і Рим, і Лондон. Андрій перед нею учень першої кляси.
— Ну, що ж пруси, — казала вона. — Домагаються «равму», а Гітлер «Майн Кампф» пише. Тепер кожний дурень покаже йому язика. Це все одно, що твій Бич. Від Бича до Гітлера дорога далека, але… Хто зна, хто зна… — і вона закурила, видувала дим і байдуже думала. Потім несподівано встала, скинула халат, залишилась в самій білизні, пішла до сусідньої, Іванової, сполученої дверима, кімнати, принесла купу засмальцьованого убрання і кинула перед Андрієм. — Передягайся, — каже, — це Іванові рейтузи, думаю пасуватимуть… — І сама почала також одягатися до верхової їзди.
Вони виходили поруч вниз сходами, світило у всі вікна сонце, перед сходами Мишко тримав пару осідланих, блискучих, карих коней. Андрій почував себе не зовсім зручно, все тверде, тяжкі чоботи. Давно вже не сидів на сідлі.
— Здоров, Михаїл! — каже Людмила. — Як там Неґус?
— Нічого, — казав Мишко. — Поправився. Підкова була затісна.
— Дивись мені, Мишо! — і погладила Неґуса по шиї, а потім плеснула по стегні. — Це вже мій хов, — звернулась до Андрія. — Іван весь час сивих тримався, чи ж не краще вороні? Як дзеркало. Ти береш Неґуса, він смирний… — А сама взяла Бистрого, пару разів плеснула по його шиї вставила ногу в стремено і стрибнула в сідло. Андрієві так не йшло. — Поможи, Михайле, — кричала Людмила. Миша кинувся помагати, але запізно. Андрій уже на сідлі, Неґус танцює, Андрій хвилюється, а Людмила сидить рівно, посміхається, її Бистрий підняв голову і стрілко наставив вуха, ніби дивується. — Пішли, — каже Людмила, торкнула Бистрого острогами, і той рушив легким бігом. Андрій пару хвилин шукає рівноваги, знаходить її і пускає Неґуса. Вони їдуть поруч довгою, як стріла, рівною, алеєю, а тіні смерек і сяйво сонця швидко чергуються на їх спинах.
Через півгодини вони їхали рівниною здовж Чіб'ю в напрямку північного сходу до берегів Іжми. Тайга жила гуками дикого голуба, перекликом сов… По небі тягнулись ключі диких гусей і зграї диких качок в напрямку півночі… Тундра на очах росла, крилась ситими барвами, поспішним квітом черничника, брусинника, килимами яскраво-зелених мохів, що чергувалися з льодовими вилежнями, наповненими прозорою, темнуватою водою, купками низьких, розлогих берізок древнього віку, сторчанами півзасохлих модринок, стовбурами розлогої, карлуватої сосни, гуртами смеречок. Коні бадьоро ступали по нерівному торфовиську.
Сонце намагалось все це оживити, надати вираз весни… Воно старанно виливало все своє тепло і світло, освіжало сірість неба, підбарвлювало хмарини, що пливли десь звідти, як Біле море… По землі десь-не-десь попадались вишки нафтові, сірі, приземні хижки людських мешкань, штабелі різаного дерева і самі люди, у ватянках, у шапках-вушанках, у брудних валянках.
Верхівці їхали мовчки, лиш час від часу Людмила робила зауваги:
— Бачиш вишка? Номер сімнадцять. Одна з найкращих. П'ятсот тонн дала. — Або: — Бачиш отам рубець тайги? Там розорюють землю під посів.
— Що ж тут може рости? — питає Андрій.
— Все, — каже Людмила. — Іван хвалиться, що там яблуні зацвітуть…
Далі їхали мовчки, Андрій вдивлявся в гущавини гайків, іноді зграї куріпок виривались з-під них і летіли з гамором пружньо в далечінь.
— До якого табору належить ця місцевість? — цікавиться Андрій.
— Ухт-Іжма, — каже Людмила. — Нафта, радій… На промислі номер два три грами радія добули. Гелій тягнемо. На Кожві кораблі будуємо… Цього року вісім тисяч тонн барж дали… Їхали далі мовчки, Андрій посвистував, відчував з незвички невигідність сідла.
— А скільки всіх таборів? — питав.
— Шість, — чує відповідь спереду. Людмила все знає.
— Сєвжелстрой схід — Кожва-Воркута, вугіль, ліс, три корабельні. Сєвжелстрой захід — Княжий Погост-Кожва — ліс, дороги, залізниці. Печорський — ліс, сільське господарство, транспорт, корабельні. Усть-Вимський і Куломський табори, вздовж правого берега Вичегди — ліс, цегельні, автотракти. Головне ж — Кожва-Воркута. П'ятдесят тисяч робсили, а за пляном має бути чотириста тисяч…
Людмила вмовкає. Їдуть далі мовчазно. Андрій передумує почуте. У ньому все вальцює, ніби у великій машині — простори, робсила, нафта, вугіль, вишки, табори… Людмила знов говорить:
— Іван каже, що це багатющий край. Каже, тут земля сама проситься до рук, а рук нема.
— Як же нема? — автоматично питає Андрій. Людмила не відповідає.
— Іван каже, що цей край може бути самовистачальним… Експортовим… Ситим… — Андрій думає, Людмила думає, їх коні ритмічно ступають, іноді спотикаються на вибоях… — Люди, каже, дістають за дев'ять годин у шахтах за полярним кругом вісімсот грамів хліба денно… Й переважно люди з України… Й переважно хліб з України… — додає Людмила, а Андрій здригається від несподіванки, думає швидко і нервово, і мовчить вперто, мов би йому уста запаяно оливом.
Їдуть далі, вітер потягає зліва, в повітрі відчувається гнилувата вогкість. Починаються луги, місцями видно накопичення криги, погнуті дерева обдерта кора берізок… Це, видно, долина ріки, і тут, видно, господарила повінь, ґрунт під ногами зовсім вогкий, і місцями грузнуть копита коней, Людмила знов говорить:
— Іван каже, що коли б дати сюди вільну ініціятиву, вільний труд і господарські голови, тут, каже, можна…
— Людмило! Дивись! — перебиває її Андрій. Величезна зграя диких гусей кількома ключами зовсім низько з шумом виринула з-над верхів тайги. Широкі крила птахів різали чисте повітря, довгі шиї стрімко витягнуті вперед, червоні лапки щільно підігнуті під хвости. — Спішать, спішать, — каже Андрій. — Тягне їх полярна сила. Могли б собі у багнах Каспію сидіти — ні… Крига їх манить. Боротьба з кригою. А дивись, — казав Андрій і показував на купи прозорої криги, що лежала на завоях гравію і розтавала на сонці. З-під льоду струмками текла вода, що одразу всякала в землю, а побіч купами цвіли яскравим жовтим квітом болотяні рослини. Тягнуло свіжістю від води, маленька доріжка тікала тепер на північ, вирізи колій були заповнені рідким мулом, місцями стояли калюжі, відбиваючи в собі галуззя березок…
І незабаром виринула широка місцевість під тайгою, а по ній в різних місцях розкинуті сірі, дерев'яні, приземі будівлі. Два великі, кудлаті, жовті пси вибігли з гавкотом назустріч вершникам, череда корів гнідої масти паслася попід лісом, там також вешталось кілька людей… Вершники рушили швидше і під'їхали до будівлі з дерев'яних брусів з маленькими віконцями.
— Стій, — каже Людмила. — Ми на місці… — і позскакували з
