Темнота - Улас Олексійович Самчук
Мишко ще щось хотів сказати, та Наталка перебила.
— Ну, досить, Мишко, з тебе, — каже Наталка, що саме увійшла порядки робити. — Поговорив і досить. Іди, бо зараз прийде начальниця, і більше не приходь, бо вохра заб'є… — Мишко, як стій, зірвався, затупцював на місці, на всіх ще раз глянув, сказав «досвіданія» і скоро змився. А Андрій щось думав і поволі одягався. — Скорше, скорше, Андрію, Людмила просить зайти, там і поснідаєш. Напевно Мишко скаржився. Нічого, хай поскаржиться. Тут його з таким професором Кругловим спрягли, от же парочка, чорт сім пар лаптів сходив, поки їх до купи зігнав, а Іван раз було велів його за жінок вишмагать, позаводив жінок, а тут не дозволено, розсаджують сифіліс… Ой, же ж і жалівся! Гірко плакав. Як, каже, Іван? І мене? А я йому: Мишко, кажу, мовчи. Ой, мовчи, Мишко… І диш тільки… Вдягайся, вдягайся, Андрію, швидше…
Андрія ці вісті дуже дивують, в голові повно думок різних, він знав також Круглова і чув його лекції. І потім згадав Виноградова, він десь тут близько і як до нього дістатися, контакти з «заключонними» стороннім строго заборонені, але треба щось зробити. Тож Ірина для цього якраз прибула і ревно його благала, і він їй обіцяв.
Андрій пішов до Людмили, любить в неї бувати, там повно світла, простора кімната з виглядом на Чіб'ю-ріку. На цей раз Людмила була ще не одягнута, сиділа у своєму рожевому теплому халаті перед дзеркалом туалету і чистила нігті. Андрій увійшов, привітався з добрим ранком, запитала, як спалось, що снилось, а потім каже, може його цікавить ота газета. Андрій взяв газету, переглянув усю, але нічого цікавого не знайшов.
— Нічого цікавого, — каже він.
— А подивись там на останній сторінці, петитом.
Андрій дивиться і бачить дійсно петитом маленька заміточка, між повідомленням про «Ансамбль шахтярської пісні і танцю» і заміткою «Пригоди». «Харків, 13 травня (Тел. влас. кор.). Сьогодні пострілом з револьвера покінчив самогубством письменник Микола Бич. Причина — нервовий розстрій».
— Ти, розуміється, знав Бича? — питає Людмила і далі чистить нігті.
— Знав, — каже Андрій.
— Це, здається, той, що «геть від Москви»? — каже поволі, дивлячись на нігті, Людмила.
— Той, — каже Андрій.
— Ніколи не слід в таких випадках казати все в голос, — каже Людмила. Андрій мовчить. На столику пачка «Зефіру», і він закурює. — Ви дуже гомінкі, — продовжує своє Людмила, — а між тим мовчазно можна зробити інколи значно більше, ніж… І може тобі тепер буде більше зрозумілим, чому ти опинився тут? Буваючи в Москві… Я чула… Викликали, мовляв, Ольгу… Питали про… тебе… — Людмила старанно глянцує свої нігті… — Ти, мовляв, дуже захоплювався «самостійною»… А тепер, знаєш, у Европі новий курс, Німеччина щось там міняє шкуру і поки суд та діло із «самостійної» можуть залишити ріжки й ніжки. Розумієш? Тому і прочісують… І дуже старанно… — Андрій вперто мовчить, міцно втягає в себе дим і пружно його випускає. Людмила інколи позирає на нього…
— Ти знов просив за професора Виноградова… Це батько… Як її? Тієї артистки?.. Ну, гаразд. Я цікавилась, які обвинувачення має за собою цей муж учений і, уяви, мені сказали: буржуазний націоналізм. Та він же русскій, викрикнула я…
Перерва. Людмила з усіх боків оглядає свої руки. Гарні. Рожеві нігті, довгі елястичні пальці. Андрій мовчить далі…
— От і все, — каже Людмила. — І сьогодні їдемо з тобою верхи на молочну ферму в Усть-Чіб'ю… І нас там покормлять свіжим молочком. Згода?
Андрій пропустив це питання.
— Я не просив за Виноградова, — промовив він. Людмила глянула на нього питально. — Я лиш хотів знати де він, як він… Чи не можна б йому допомогти…
— Ха-ха-ха! — розсміялась несподівано… Андрій бентежиться, але намагається триматися. — Ти даремно хвилюєшся, — каже Людмила. — Я тебе достатньо зрозуміла, і все буде зроблено. Його знайшли у бараках відсталих і симулянтів, де дають триста грамів хліба. Мав при собі мішки рослин півночі, цілі ночі над тим просиджував, перешкоджав іншим спати і не виконував норми. Я звеліла перевести його до культпропу, мені сказали — нам учених не треба. Тоді я сказала дати його кудись в природу…
— Дивуюсь, що Іван так довго не звернув на нього уваги, — каже Андрій.
— Іван, голубчику, не може мати стільки уваги. У нього їх вісімдесят тисяч…
Ні, ні… Андрій не те хотів сказати. Все те разом. На думці і те, і друге… І Бич, і Ольга, і Мишко. Курить, тільки курить. І мовчить. Жилки на чолі набрякають, дриґають м'язи на щоках.
— А ти не хвилюйся, — продовжує Людмила, чистить далі нігті, покриває їх блідорожевим лаком, не дивиться на Андрія, нога на ногу заложена, одно коліно з клинчиком стегна визирає з-під халату. — Хвилюватись нема причин, — казала вона, — ти смієшся з мене, і я тебе розумію, але повторюю: хвилюватись нема причин. Ми з м'якого металу ковані, і нам бракує гарту. Твердо, розумію, але глянь у вікно — скільки простору. Шоста частина світу під нашими ногами.
— Знаю, знаю, — казав байдуже Андрій, думав про інше.
— Мало знати, треба бути на місці. Ось Іван. Кандидат на наркома. По силі один з перших в союзі. Сама чула: його б на наркома. І коли б тільки Маркса погнать до чорта, та всі ті лінії. А тобі книги писати про наш Ухт-Печорськ, про кров девонську і нічого не боятися. Поки Іван стоїть, все стоїть…
Дівка внесла сніданок і поставила з тацею на туалетному столі.
— Маріє! Скажи Наталці, щоб коні нам приготовили. Верхові. Неґуса і Бистрого. Сьогодні не обідаєм дома. Де пошта?
— Пошта внизу, — каже Марія.
— Казала, моя пошта має бути негайно принесена сюди. Кожного ранку!
— Слухаю, — каже Марія і виходить.
— Сексот, — каже Людмила і киває головою в слід Марії… — Не думай, що тільки над вами, добродію, око держать. Над нами також, і я вже казала Ягоді: коли вже конче хочеш знати, що ми кожного дня їмо — чорт з тобою, але пристав когось дотепнішого, Марія дура. А він
