Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— Мотай звідси, гнидо!

Чолов’яга весь напружився і зиркнув на нього лютим поглядом.

— Він майор, — пояснив Данбар. — Ти візьми трохи нижче і стань на якийсь час, скажімо, прапорщиком Гомером Ламлі. Тоді одразу зробишся сином члена Законодавчої асамблеї штату і братом нареченої чемпіона з лижного спорту. Скажи йому, що ти — капітан.

— Я капітан, — сказав Йоссар’ян, повернувшись до другого Данбарового сусіда, котрий перелякано причаївся на своїм ліжку. — Мотай звідси, гнидо!

Переляканий пацієнт тут же зіскочив з ліжка і дав драла. Йоссар’ян звалився на його місце і став прапорщиком Гомером Ламлі; тепер він буде замість нього мучитися приступами нудоти і обливатися липким потом. Він знову заснув, а коли за годину прокинувся, знову захотів стати Йоссар’яном: батько законодавець і сестра наречена чемпіона з лижного спорту чомусь не приносили йому особливої радості. Данбар провів Йоссар’яна до його палати, витурив Ентоні Ф. Фортіорі з ліжка і звелів йому знову тимчасово побути Данбаром. Прапорщик Гомер Ламлі в Йоссар’яновій палаті так і не з’явився, зате там з’явилася сестра Занудер і, сповнена святенницького гніву, засичала, мов підмокла петарда. Вона зажадала від Йоссар’яна неможливого: загородивши собою прохід до його ліжка, наказала негайно лягати. Ще ніколи її гарненьке личко не виглядало таким бридким. Сентиментальна й добросерда, вона цілком щиро радувалася з приводу чийогось весілля, заручин, дня народження чи ювілею, навіть коли йшлося про людей, яких вона зроду не бачила. Та тут її наче якась муха вкусила.

— Ви сповна розуму? — заходилася вона в пориві доброчесності шпетити Йоссар’яна, обурено трясучи пальчиком перед його очима. — Ми не дозволимо вам загнати себе на той світ!

— Я сам собі голова, — заперечив Йоссар’ян.

— А ваша нога? Ми не допустимо, щоб ви втратили ногу!

— Я хазяїн своєї ноги.

— Нічого подібного! — скинулася сестра Занудер. — Ця нога — державна власність. Вона належить урядові США — так само, як оцей клістир чи нічний горщок. Пентагон уклав у вас великі гроші, щоб зробити військовим льотчиком, отже, ви не маєте ніякого права порушувати лікарські настанови.

Звістка про те, що в нього хтось вкладає гроші, не дуже втішила Йоссар’яна, а сестра Занудер стіною стояла перед ним, не даючи пройти до ліжка. Голова в нього розколювалась від болю, він уже не міг до ладу вловити, що вона ще там у нього питає. Тож, тицьнувши великим пальцем через плече, Йоссар’ян промовив:

— Мотай звідси, гнидо!

І в ту ж мить дістав такого класного ляпаса, що мало не звалився на підлогу, а коли розмахнувся, щоб дати їй здачі, ноги в нього підломилися, і Йоссар’ян неминуче впав би, коли б вчасно не підоспіла сестра Качкіт і не підхопила його під руки.

— Що тут діється? — суворим голосом запитала вона відразу їх обох.

— Він не хоче лягати, — відрапортувала ображена в найкращих почуттях сестра Занудер. — С’ю Енн, він мене страшенно образив. У мене навіть язик не повертається повторити, що він мені сказав!

— А вона обізвала мене клістиром, — промимрив Йоссар’ян.

— Ви ляжете нарешті? — без усякого співчуття запитала в нього сестра Качкіт. — Чи мені треба взяти вас за вухо й самій покласти до ліжка?

— Візьміть і покладіть, — зухвало відказав Йоссар’ян. Сестра Качкіт узяла його за вухо й повела до ліжка.

27. Сестра Качкіт

Медсестра С’ю Енн Качкіт була висока, сухорлява, зріла особа жіночої статі, пряма, як стеблина, з бездоганно округлим задком та парою невеличких грудей. Її типове для жінок з Нової Англії сухе, аскетичне, блідо-рожеве обличчя з тонким носом, гострим підборіддям і маленькими очицями можна було б назвати й дуже привабливим, і вельми негарним. Кмітлива, жвава, старанна, вона цінувала в собі і в інших почуття відповідальності. То була особистість цільна, розумна й певна себе. Вона не губилася в жодній ситуації. Йоссар’янові стало жаль бідолахи, і він вирішив їй допомогти.

Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розрівняти простирадла у нього в ногах, Йоссар’ян обережно просунув руку поміж її колін і рвучко підняв вище вгору. Сестра Качкіт вереснула й підскочила мало не до стелі, але це її не врятувало, і вона ще принаймні з чверть хвилини звивалася, борсалася й шарпалася туди-сюди на тій даній богом опорі, аж поки нарешті звільнилася і з посірілим обличчям кинулася в прохід між ліжками. Губи її тремтіли. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який із самого початку стежив за всією пригодою, зірвався раптом з ліжка і мовчки налетів на неї ззаду і вхопив обіруч за груди. Сестра Качкіт ще раз вереснула і, вирвавшись із Данбарових лабетів, стрибнула подалі від нього, але попала вже в обійми Йоссар’яна. Вона і тут вирвалася і знову скочила до проходу — зовсім як м’ячик для пінг-понгу, тільки з ногами. Там на неї пильно чатував Данбар, готовий щомиті, мов яструб, накинутись на здобич. Та вона вчасно згадала про нього і метнулася вбік. Данбар не чекав такого маневру, промахнувся і, перелетівши через ліжко, гучно хряснувся обличчям об підлогу.

Коли Данбар за хвилину чи дві очутився, з носа в нього юшила кров, а череп йому розривав той самий жахливий біль, який він досі так старанно симулював. У палаті стояв страшний бедлам. Сестра Качкіт ридма ридала, а Йоссар’ян, винувато примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, намагався втішити її. Начальник шпиталю, в чині полковника, був сам не свій від гніву. Він горлав, що не потерпить непристойних вільностей з боку пацієнтів щодо своїх медсестер.

— Чого ви до нього присікалися? — проквилив з підлоги Данбар, кривлячись від нестерпної муки. Навіть звуки власного голосу відлунювали йому в скронях, як удари молота. — Хлопець нічого такого не зробив.

— Я кажу про вас! — гаркнув на всю пельку кощавий, однак статечний полковник. — І вам це так просто не минеться.

— Чого ви до нього присікалися? — подав голос Йоссар’ян. — Хлопець лише гепнувся головою об підлогу.

— Я кажу і про вас! — заявив полковник, із люттю обертаючись до Йоссар’яна. — Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Качкіт за груди!

— Я не хапав сестри Качкіт за груди, — мовив Йоссар’ян.

— Це я схопив її за груди, — мовив Данбар.

— Та ви що, обидва показилися? — пронизливо заверещав отетерілий полковник і, білий, як крейда, позадкував до дверей.

— Еге ж, докторе, в нього справді не всі вдома, — заспокоїв його Данбар. — Йому щоночі сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці,