Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

І тут же, на капеланів жах, полковник схопив трубку й доповів у штаб, що довірений йому авіаполк добровільно зголошується бомбити Авіньйон, а того ж вечора знову заходився виганяти капелана з офіцерського клубу, і п’яний як чіп Йоссар’ян, перевернувши стільця, підвівся на захист приятеля й заніс був уже свою караючу десницю, та зупинив Йоссар’яна лиш оклик Кристі, який голосно вигукнув його ім’я, від чого полковник Пескарт зблід і розважливо кинувся тікати, але по дорозі наступив на ногу генералові Бидлу, а той гидливо відштовхнув його від себе і тут же наказав негайно загнати капелана назад до офіцерського клубу. Все це дуже прикро вразило полковника Пескарта: по-перше, оте кошмарне ім’я Йоссар’ян, що пролунало для нього як погребний передзвін, по-друге, ота розчавлена нога генерала Бидла. І, крім того, він відкрив для себе, що з капеланом пов’язане ще одне величезне лихо: либонь, абсолютно неможливо передбачити, як сприйматиме капелана генерал Бидл кожного наступного разу. Бо полковникові Пескарту на все життя врізався в пам’ять той вечір, коли генерал Бидл уперше вгледів капелана в офіцерському клубі: підвівши свою червону, мов буряк, розпарену, п’яну пику, він зненацька зупинив важкий погляд на капелановій постаті, що самотньо притулилась до стіни, ледь розпізнавана в жовтих клубах сигаретного диму.

— Ну, бий мене сила божа, — прогарчав тоді генерал Бидл, грізно насупивши свої кошлаті сиві брови й заблимавши від подиву. — То часом не капелан? Як вам це подобається — духовна особа у такім місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!

Полковник Пескарт суворо стиснув губи і жваво підвівся.

— Не можу не погодитися з вами, сер, — з готовністю підхопив він, сповнений найщирішого осуду. — Просто не розумію, що діється нині з нашими священиками.

— Вони стають кращими, ось що з ними діється, — ваговито пробурмотів генерал Бидл.

Полковник Пескарт судорожно хапнув повітря, але тут же спритно зманеврував.

— Так точно, сер! Вони стають кращими. Саме це я хотів сказати, сер.

— От у таких місцях капеланові й належить бути! Щоб краще зрозуміти цих п’яничок та картярів і завоювати їхню довіру, він має стирчати тут. Бо як же інакше він примусить їх повірити в бога, хай йому біс!

— Саме це я й мав на увазі, сер, коли наказав капеланові вчащати сюди, — обережно підтвердив полковник Пескарт і, по-свійському обійнявши капелана за плечі, відвів його в куток і впівголоса, але якнайсуворіше наказав йому з’являтися щовечора на вахту в офіцерський клуб і стирчати весь час серед цих п’яничок та картярів, бо тільки так можна зрозуміти їх і завоювати їхню довіру.

Капелан не заперечував і відтоді почав регулярно з’являтись на вахту до офіцерського клубу й стирчав там серед людей, які уникали його товариства, і так було до того вечора, коли біля столу для гри в пінг-понг зчинилася люта бійка, і Вождь Зелений Вуж, ні сіло ні впало, щосили затопив межи очі полковникові Мудасу, так що полковник Мудас заточився й гепнувся задом на підлогу, а генерал Бидл, побачивши це, несподівано зареготав життєрадісним сміхом і реготав доти, поки не угледів капелана, що стояв зовсім поруч і, ошелешений, з болем і жахом дивився на нього. Генерал Бидл умить скам’янів, від його доброго настрою не лишилося й сліду. Якусь хвилину він похмуро поглядав спідлоба на капелана, потім роздратовано повернувся й попрямував до бару, хитаючись, як матрос, на своїх коротких, кривих ногах. За ним дріботів переляканий полковник Пескарт, безпорадно озираючись на всі боки і марно чекаючи допомоги від підполковника Порка.

— Як вам це подобається? — пробурчав генерал Бидл, підійшовши до бару і стиснувши своєю могутньою, волохатою лапою порожню склянку. — Зроду такого не бачив — духовна особа вештається в такому місці, посеред банди брудних п’яниць та картярів!

Полковник Пескарт полегшено зітхнув.

— Так точно, сер, — гордо підхопив він. — Я теж зроду такого не бачив!

— Тоді якого біса ви це терпите?

— Цебто як, сер? — заблимав очима полковник Пескарт.

— Ви гадаєте, вам робить честь, що тут кожного вечора стовбичить ваш капелан? Коли я не прийду, він уже тут!

— Ви маєте цілковиту рацію, сер, — відказав полковник Пескарт. — Це зовсім не робить мені честі. І я цього не потерплю, я зараз же…

— А хіба не ви самі наказали йому сюди вчащати?

— Ні, сер, то йому наказав підполковник Порк. І він понесе за це заслужену кару.

— Коли б він не був капеланом, — буркнув генерал Бидл, — я б звелів вивести його надвір і розстріляти, як собаку!

— А він зовсім не капелан, сер, — послужливо підказав полковник Пескарт.

— Що? Тоді якого ж біса він носить на комірі хреста, коли він не капелан.

— А він не носить на комірі хреста, сер. Він носить срібний листок. Як усі підполковники.

— У вас капелан у чині підполковника? — вирячився на нього генерал Бидл.

— Ні, сер, мій капелан усього лиш капітан.

— Тоді на якого біса він носить на комірі срібний листок, якщо він усього лиш капітан?

— А він не носить на комірі срібного листка, сер. Він носить хрест.

— Геть з очей, вилупку! — сказав нарешті генерал Бидл. — Ато я звелю вивести тебе надвір і розстріляти, як собаку!

— Слухаюсь, сер!

Судорожно гикнувши, полковник Пескарт відійшов від генерала Бидла й витурив капелана геть із офіцерського клубу — майже так само, як він витурив його зі свого кабінету місяців через два, коли капелан спробував був умовити полковника Пескарта скасувати свій наказ про збільшення норми обов’язкових бойових вильотів до шістдесяти. Зазнавши й тут жахливої поразки, капелан, певно, не зміг би вже подолати безмірного розпачу; його рятувала тільки пам’ять про кохану дружину, жага до якої тільки підігрівалась довгою розлукою, а ще йому допомагала сліпа віра у справедливість та мудрість безсмертного, всемогутнього, всевідаючого, доброго, всюдисущого, людиноподібного, англомовного, англосаксонського, проамериканського бога, віра, яку він плекав усе своє життя, а тепер-от починав утрачати. Надто багато випробувань підкинула йому тут доля. Звичайно, під рукою завжди є біблія, але що таке біблія? Просто ще одна книжка, така сама, як «Холодний дім», «Острів скарбів», «Етан фром» чи «Останній з могікан».

«Цілком можливо, що на всі загадки світобудови дадуть відповідь безнадійні невігласи, які не знають навіть, звідки береться дощ», — сказав якось при ньому Данбар. Невже в цих словах — істина? І невже шість тисяч років тому таки злякався всемогутній у безмежній премудрості СВОЇЙ, ЩО ЛЮДИ справді збудують вежу до самих небес? А взагалі, де вони, в