Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Прекрасна Ти, як сонця пломінь,

Блідому місяцю не зрівнятись з Тобою,

У опівнічних світил не вистачає сил змагатися з красою неземною.

Очі Твої синіші за моря простори, чоло Твоє, як лілії цвіт,

Цілунок Христа на щоках горить, вони — мов дві троянди тендітні,

Вуста Твої — мов райські квіти, вони завжди усміхнені й привітні.

Можливо, несвідомо я вже готуюся до зустрічі з Лілою. Вона, мабуть, так само недосяжна й чарівна у своєму емпіреї[241], краса її — gratia sui, — самодостатня, безтілесна, здатна зайняти собою розум, але не баламутити плоть, її очі дивляться вдалеч, на когось іншого, а не просто на тебе, як лукаві очі Жозефіни Бейкер.

Я мушу медитацією, ревною молитвою й жертовністю покутувати гріхи свої і своїх ближніх. Хочу присвятити себе вірі, хоч перші вуличні плакати мені кричать про червону загрозу, про козаків, що напувають коней з купелей у храмі Святого Петра. Я спантеличено питаю себе, як же так сталося, що козаки, котрі вороже ставилися до Сталіна й навіть воювали проти німців, зараз перетворилися на його посланців смерті, може, вони навіть хочуть винищити всіх анархістів, таких, як Ґраньйоло. Тепер вони мені дуже нагадують до того бридкого негра, що хапав Венеру Мілоську. Припускаю, що навіть художник цих малюнків один і той самий. Лише тепер він приноровився малювати у стилі нового хресного походу.

Поринаю в духовні вправи в маленькому монастирі в сільській місцевості. У трапезній тхне гнилятиною. Я гуляю надвір’ям з бібліотекарем, що радить мені читати Папіні[242]. Повечерявши, всі гуртом ідемо до церковного хору, де у світлі однієї-єдиної великої свічки співаємо «Вправи у благій смерті».

Духовний наставник читає нам уривки із «Завбачливого юнака», в яких ідеться про смерть. Ми не можемо знати, де застануть нас обійми смерті. Вона може прийти й забрати вас із вашого ліжка, за роботою, на півдорозі, будь-де. Розірветься судина, катар, тиск крові, лихоманка, виразка, землетрус чи блискавка. Смерть може відібрати у нас життя в будь-яку мить, а може, декому з нас випало не прожити й року, місяця, тижня чи навіть години від цієї ось хвилини. А може, й миті опісля прочитання цих вправ. Прийде година, й розум помутнішає, очі болем пройме, відчується сухість на язиці, зуби почнуть скреготіти, щосили стисне у грудях, заледеніє кров, плоть виснажиться й серце прорветься. З душею простившись, наше тлінне тіло, зодягнене в лахи, залишать зогнивати в ямі могильній, аж поки щурі й черви не зжеруть нашу плоть, і лишиться від нас колишніх лише кілька обгризених кісток і купка смердючого праху.

Потім молитва — довжелезний перелік передсмертних конвульсій людини, що помирає, від першого тремтіння, заклякання кінцівок, опису, як розходиться тілом блідість, аж до утворення facies hippocratica[243] й агонійного хрипу. Описуючи кожен з чотирнадцяти етапів скону (хоч наразі я можу згадати лише п’ять чи шість), означають відчуття, положення тіла, ступінь стражденності, щоразу повторюючи наприкінці: «Великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».

«Коли нерухомість моїх ніг сповістить мене, що шлях мій на цьому світі майже пройдений, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли тремтіння й німота у руках моїх завадять мені стискати тебе, о святе Розп’яття, й я мимоволі впущу тебе на одер скорботи моєї, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли очі мої затуманяться й спотворяться від жаху перед неминучою смертю, дивлячись на тебе поглядом затьмареним і помираючим, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли мої попелясто-бліді щоки пробудять у оточуючих співчуття і страх, а волосся моє, змокріле від поту, стане сторчком, провіщаючи близький кінець, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли мій розум, збурений жаскими й моторошними примарами, порине у смертельний сум, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли позбавлюсь я зужитку всіх почуттів своїх, й увесь світ покине мене, й я стогнатиму у млості нестерпної агонії й смертельних задишок, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».

Наспівуючи псалми, розмірковувати про власну смерть — ось що слід робити, щоб не забивати собі голову смертю чужою. Я переживав «Вправи», відчуваючи не побожний трепет і страх, а усвідомлюючи, що всі люди смертні. Наука «бути створінням тлінним» підготувала мене до прийняття своєї майбутньої долі, яка, врешті, достоту така ж, як і в інших створінь. Якось у травні Джанні розповів мені анекдот про лікаря, що приписував смертельно хворому пісочні ванни:

— А допоможе, лікарю?

— Зарадить чи ні, але хоч звикнете перебувати під землею.

От і я починаю звикати.

Якось увечері мій духовний наставник став перед балюстрадою на вівтарі. Його і нас, власне, як і всю капличку, освітлювала одна-однісінька свічка, що утворювала ореол навколо священика, лишаючи його обличчя в тіні. Перш ніж відправити нас спати, він розказав нам одну історію. Якось уночі в монастирі померла дівчина, послушниця. Вона була молода, прекрасна й богобоязка, тож наступного ранку, поклавши її до церковного нефу, почали читати над нею заупокійні молитви. Але раптом небіжчиця встала, відкрила очі й, вказавши пальцем на священика, що читав молитви, промовила: «Отче, не моліться за мене. Цієї ночі я згрішила нечестивою думкою, одною-єдиною — й тепер я навіки проклята!»

Холод пройняв геть усіх слухачів, потім поширився на лави й їхні обличчя, може, навіть полум’я єдиної церковної свічки сколихнулося. Наставник сказав нам іти спати, але ніхто навіть не поворухнувся. Перед сповідальнею утворилася довжелезна черга, адже ніхто не хотів відходити до сну, не розповівши навіть про те, що мало хоч якийсь натяк на гріховність.

У погрозливому супокої темного нефу, уникаючи вікових гріхів, я гортаю свої дні у холодному завзятті, у котрому навіть різдвяні пісні й те, що колись було втішним дитячим вертепом, обертаються на народження Божого дитяти у світ, сповнений жахіть:

Люлі-люлі, спи, не плач, Ісусе любий,

Спасителю мій, скоріш оченята

Заплющуй в жахітті сумнім.

Мила дитино, знаєш, чому колеться солома й сіно?

Стережуть сон блаженний твій вони від горя.

Люлі-люлі, спи, не плач, Спасителю мій,

Сон порятує від страждань і болю.

Люлі-люлі, спи, синочку мій, я завжди з тобою!

Якось у неділю тато, завзятий футбольний уболівальник, дещо розчарований тим фактом, що його син цілими днями витріщається у книжки, зводячи собі зір, повів