На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

— Перестояла трава, перегоріла, — вивертаючи з казанка просто в траву великого жирного лина, сказав старий Нишпорка. — Ще б трохи, й була б, як нежар.

— Загаяв нас гетьман, — мовив, аби щось одказати, Матвій.

— Йому сіна не косити, — дмухнув у ложку, відстовбурчивши нижню губу з великою синьою бородавкою на ній, В'юн. — За нього вкосять.

— І пожнуть, і змелють, — обізвався Плакса й струсив з рудої бороди крихти. — Що йому наші клопоти.

Матвій краяв ножем хліб — велетенську паляницю, притискаючи до низу живота, й чомусь згадав, що так само краяв його батько і Супрун, і взагалі у нього багато батькових звичок, дарма що той погинув бозна — коли.

— У гетьмана клопотів більше в тисячу разів, — розважливо заперечив. — Його думка не тільки про себе, а про всіх нас…

— Кепсько ж він думає, — виплюнув у траву риб'ячу кістку Плакса, його пригаслі, у віялах зморщок очі незгідливо блищали. — Ось і похід цей… Нащо він мені?

— Як то нащо? — трохи роздратовано мовив Матвій. — Не ми розпочали — москалі.

— А мені яка рахуба, хто буде наді мною… Мені той батько, хто хліба дасть і чим піч натопити…

— Може, й дасть, а тоді забере все.

— А я й так нічого не маю. Шляхтичем не стану.

— Станеш. Шляхетство найперше даватимуть тим, хто найдовше служить у війську. А ти…

— Без землі? — наставив руду бороду на Матвія Плакса. — Нащо воно мені?

Матвій хотів сказати, що, можливо, ще ділитимуть займанщину, але це не було означене в жодних пактах, в жодних реляціях, і промовчав. А Плакса провадив далі:

— Цар обіцяв податки скасувати, всім козакам заплатити по п'ятдесят талярів.

— Та брехня це, брехня, — скипів Матвій. — Чого ж він своїм не платить? Бо ні з чого. Цар указав збирати чинш на своє військо. Багато Пушкареві заплатив?!

— Дещицю дав.

— На пропій та на ворохобню.

— Пушкар урівняв усіх у правах.

— Бачиш, сам себе упіймав за матню. Тобі он шляхетство ні до чого, а що з тих прав?…

— Й однаково. Не хочемо ми ляхів і обіцянкам їхнім не віримо. У печінках вони нам сидять. І пункти їхні…

Матвій вже ледве стримувався.

— Та не їхні, а наші спільні.

— Їхні, — вперто повторив Плакса.

— Та ти ж їх не читав, не бачив, чув од десятого, якому переповідав дев'ятий…

— І чути не хочу. Й не тільки я… Гудуть люди… Сяде гетьман на закальці…

Заходило на круту сварку, й Матвій, якому не хотілося сваритися з толочанами, підвівся й зачепив казанок, перекинув його. Подивився з жалем на юшку, яка всотувалася в землю, на розкидану в траві рибу, яку кинулися підбирати обидва Нишпорки, махнув рукою і пішов до коней та повів їх на водопій. Позав'язував повіддя, аби не мочилося у воді, пустив коні поза очеретом, поплескав по крупу Зірку й, підсвистуючи, став на березі. В цьому місці береги Рогачика мовби сходилися докупи, здавалося, хтось стягував їх, та й не подужав стягнути — через озеро можна перекинути палицю.

Матвій і справді підняв коротку вільхову палицю, яка трапилася біля його ніг, і вже хотів по — дитячому чи то по — парубоцьки пожбурити її, та враз побачив на тому боці під невисоким карякуватим та розложистим дубом, який поспускав віття до самої води, Сидора. Той тримав у поводі світло — гніду кобилу, котра вже напилася, підвела голову, з її губів, з вудил кльокали на воду краплі.

— Хочеш вцілити? — глузливо запитав Сидір.

— Та… — Матвій зфрасувався.

— Сінце добре?

Матвій не розчув клину й відказав згідно:

— Трохи перестояло. Але нічого.

— Буде чим годувати лядських коней?

Матвій у першу мить сторопів, ошелешено подивився на важку, темну постать по той бік Рогачика, а далі аж позеленів від злості:

— А ти, бачу, прикупив на московські гроші лужок. Добре москалі платять за шпигунство та збродні… В рублях чи в талярах?

Згадав смерть Щербія, загадав, як тулявся Сидір у Пушкаря, як терся біля возів московських купців з Путивля, й йому мовби відкрилися очі, і всі, донедавна розкидані шматочки, вив'язалися в одну вервечку.

— Нічим не доведеш… То все твої дурні домисли… — прогудів Сидір.

— Я виведу тебе на чисту воду, — ярів Матвій, а сам подумав, що в нього й справді немає жодного доводу супроти Сидорової зради.

— Дивися, щоб не похлинувся… в тій чистій воді, — погрозливо кинув Сидір. — Лужки наші тепер поруч… Стежки в очереті вузькі.

Він легко вимахнув на незасідлану кобилу й потюпачив до своїх стогів.

У вівторок, на третій день Різдва, по обіді гетьманський джура Харитон Війна, котрий один мав дозвіл вільно заходити до гетьманських покоїв, доповів гетьману, що з Варшави прибув польський посол Криштоф Перетяткович. Виговського та звістка вкинула в неспокій та тривогу — посол приїхав без попередження, тихцем, з невеликим почтом. Для чого приїхав? Які ще вісті привіз у посольській торбині? Либонь, недобрі, з добрими вістями посли їдуть галасливо, з подзвоном, з челяддю, оповіщають наперед, з чим прибудуть. А цей посол прикопотів на одній коняці, з ним лише двоє челядників. Щоправда, кінь під послом добрий.

Гетьман покусував нижню губу, думав. Війна стояв перед ним, німо склепивши вуста. Він знав, що квапити гетьмана не гоже, та й небезпечно. Тонкий у стані, дженджуристий, буйночубий — кучері спадають на чоло, — ласий до солодких вишнівок та чужих солодких молодиць — вони так і крутяться біля нього, не обминають і дівчата, а він, старий