Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
IX
Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а може, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.
Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше — в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що звелить купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що обидві великі котушки були повні. Крім того, він почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.
— Коли ж ти все це зробив?
— Та цілу ніч мотав, — відказав Едді. — А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.
— То й ти не можеш спати при повному місяці?
— Аніяк, хай йому чорт, — сказав Едді.
— Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?
— Так кажуть старі люди. А я не знаю. Але ж і мені не спиться в місячні ночі.
— Як гадаєш, ми сьогодні зловимо щось?
— Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?
— Хлопці хочуть поїхати туди.
— Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є черепашковий салат, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні[75]. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?
— Гадаю, що ні.
— Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні — то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?
— Ні.
— Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.
— А чому в нас уже давненько не було керрі[76]?
— З наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини, — хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить, — а тоді приготуємо керрі.
— Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?
— Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.
— Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.
— Добра річ. Вимиває геть усю нечисть з горлянки.
— Джо ще тут?
— Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав по наживку. Зараз подам сніданок.
— Спершу я огляну катер.
— Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.
На сніданок була солона яловичина, смажена з городиною і яйцем, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним смаженину.
— Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють, — сказав Едді. — А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?
— Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?
— Ви ніколи не станете п'яницею. Надто ви любите працювати.
—. І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.
—. Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.
— Одначе працювати я б уже не міг.
— Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам принесу ще одну.
— Ні. Більше мені не треба.
Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом; бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.
— Здається, тату, день буде чудовий, — сказав Том. — І течія сьогодні начебто добра.
— Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.
— А що — попід нашим берегом не ця сама вода?
— Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.
— Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?
— Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інакша.
— На глибокому вода завжди темніша.
— Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.
— Чому?
— Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.
— Тобі сподобалось Червоне море, тату?
— Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.
— Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.
— Знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я з ним теж знайомий.
— Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де' Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, керуючись Полярною зіркою.
— Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда, — сказав Томас Хадсон. — Зате чув про нього чимало інших історій.
— Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно
