Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— От дурницi! Хто це вигадує? — спалахнула Настя і обурено кинула недоїдений персик.
Вовчуки підвели голови і загарчали, а дівчина зиркнула на Настю обуреними очима.
— От пожила б ти у нас та подивилася б на власні очі… Чом ображаєш, не бачивши?! Сама рабинею була — знаєш, як воно бідній людині.
І, схопивши обох вовчуків, притулила до скронь їх голови.
— Та ну, кажи далі. Я пожартувала, — примирливо відгукнулася Гюль-Хуррем.
Дівчина і дратує, і зворушливо хвилює її. Мимоволі пригадує Настя, як викрали її з Каффи. Отак зиркала й вона очима зацькованого вовченяти на стару відьму Назлі.
— Соромно глузувати з нещасного, — докірливо зауважила дівчина і, випустивши вовчуків, сіла біля Настиних ніг, — бо ти не знаєш, як воно робиться. Ось я тобі розкажу. Вони призначають сплату податку, коли маслини знято з дерев, а опряди шовку вистигли і чекають на розмотку. Так чесні беглер-беї відстрочують сплату, аж поки олію не буде збито і очищено, а опряди розмотано і шовк готовий на прядиво. Тоді його можна продати і сплатити все. А наші беглер-беі вимагають грошей негайно. А де ж їх узяти бідній людині?! І тоді приходять спагі з мудирами і забирають усе, і продають за півціни крамарям, а крамарі дають бакшиш мудирам, щоб вони нічого не відстрочували бідним селянам. От і батько не міг сплатити. Тоді забрали наших кіз, і неочищену олію, і шовк, і наш одяг, і останній кунган на воду, і ножі для підрізування винограду. А потім продали нашу саклю. Довелося нам ночувати на дорозі, біля водограю. Довелося й жебрачити… Та хіба тільки ми!.. І наш сусіда Садик, і кривоносий дід Якуб, і Хатідже, удова шаповалова. Всіх повиганяли з сакль, і всі голодували і кляли беглер-беїв з мудирами. Пішла холера. Люди мерли, як комашня. Померла й мама, і всі, хто залишився живий, пішли у гори до Факр-ед-Діна[251]. Він обіцяв нам волю, саклі, хліб… От і пішли брати і батьки наші здобувати нам волю, а ми жили у печерах і пасли отари на полонинах.
Гюль-Хуррем закушує губи від обурення. Так ось яка гадюка, оця рабиня! Кинути б її у лантусі в Босфор, а не пускати до султанського палацу.
А дівчина не помічає нічого. Минуле стоїть у неї перед очима, моторошне й криваве. Хіба вона може щось помічати, розповідаючи пережите! І вона говорить, говорить, не в силі зупинитися, як самотня, зацькована людина, що надто довго мовчала про свій біль.
— Іноді приносили вони здобич. А іноді тільки поранених і одяг забитих. Так минула зима, літо і ще зима. І раптом пішла чутка, що вирушив проти нас сам великий візир Мурад-баша. Факр-ед-Дін відступив. Військо наше мужньо билося з візиром, але щоразу тануло в боях. Мурад-баша все наближався. То там, то тут палали заграви вночі. Далеко видно їх у горах… Тоді наші верховинці засіли у міжгір'ї, над прірвою. Це було єдине місце, де жменька сміливих могла перетяти путь цілому війську. От як корки затуляють горло пляшкам. А ми сиділи, молилися і розуміли, що це або загибель, або порятунок. Десять днів не було звісток. І ось прибіг хлопчик-чабан і каже, що наших побито. Аллах, що тут було!.. Одні кинулися тікати, а інші ховали у печери останнє. А старі діди та найсміливіші жінки почали вигострювати ножі, щоб зустріти ворога. Опівдні почали повертатися наші — голодні, скривавлені. Все загинуло. Ворог оточив наші гори кільцем. Три дні відбивалися ми у нашому таборі, і кінець кінцем вдерлися до нас яничари, а за ними сам старий візир.
Недурно називають його копачем колодязів: він виправдав своє прізвисько. Коли замовкли останні постріли, поставили йому намет, а перед наметом почали копати колодязь. Ми здивувалися: адже ж скільки не рий, хоч аж до самого пекла, не буде у скелі води. Та не для води копав його старий візир. Коли колодязь був готовий, пригнали бранців, а нас, жінок та дітей, поставили поруч. І почали смертну кару. Чоловікам рубали голови і скидали перед наметом, а тулуби кидали до колодязя. Був у мене маленький брат. Я виняньчила його у горах, після смерті матері. Побачив він батька і кинувся з плачем до стратенців, вчепився в батька, захищав його тільцем своїм. А ми ридали, вили, як собаки, напіврозчавлені гарбою. І ось надійшла батькова черга. Кат відтяв йому голову, кинули тулуб у колодязь, а брат схопив батькову голову і з плачем побіг геть. Впіймали хлопчика, привели до Мурад-баші. Старий був баша, кістлявий, і борода аж до пояса. «Як ти потрапив до бунтівників?» питає. А брат: «3 голоду», каже. «А що робив твій батько?» — «Грав на дербуці та пісень співав». — «Ага! — всміхнувся Мурад, — запалював бунтівників, кликав піснями до перемоги! Волю вихваляв! Ну, то й іди і ти туди, де твій батько». І наказав катам скарати дитину. Але кати відмовилися. Покликав Мурад яничарів: «Рубайте йому голову, — каже, — бо серце його повне отрути і ворожості до падишаха». Відмовилися і яничари. «Ми, — кажуть, — солдати, а не кати, а дітей навіть хижаки не чіпають». Не підвелася рука на дитину і в аджем-огланів, бо ж кожен з них пам'ятає, як взяли його силоміць від батьків до султанського палацу. Тоді Мурад схопив дитину руками, кістлявими, як шулікові пазури, задушив і кинув у колодязь, повний ще теплих трупів.
Дівчина вся тремтіла. Руки конвульсивно стискалися і розтискалися, наче хотіла вона задушити старого дітогубця. Настя мовчки смикала китицю від свого пояса. Оповідання дівчини збентежило її, разом з жалем і співчуттям кипіла в ній злість на цей жаль і сором за власну долю.
— А що зробили з жінками? — спитала вона, аби урвати мовчання.
— Нас віддали яничарам. Сутеніло, коли закінчили кару. Мене розв'язали, і в темряві я втекла. Гори я знала, як свою саклю. До світанку добігла я до гірського селища. Там жила моя старенька бабуся. Три роки прожила я із нею, а потім, коли і до них добралися мудири з податками, довелося бабусі продати мене. Бідні люди завжди продають дівчат під скрутну годину, — додала вона і важко зітхнула.
Обоє довго мовчали. Настя
