Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Сніданок такий же нудно-урочистий, як і одягання. Низенький срібний стіл, за яким сидять на двох чи трьох м'яких подушках, заставлено фарфоровими блюдами. Євнухи-негри повільно крутять стіл і здіймають покришки з страв. Настя мовчки вказує, чого їй покласти, а інші страви віддає рабиням та євнухам. Тоді подають їй сніжно-білий пшеничний хліб з двічі просіяного бурсійського борошна. Щодня печуть для султанського вжитку двадцять таких хлібів на козячому молоці, кожний на чотири фунти вагою. Крім падишаха, їдять його тільки діти султанські, улюблені жінки і кілька вельмож.

Снідає Настя сама, бо ніхто не гідний їсти разом з коронованою султаною. Тільки біла ангорська кицька сміливо стрибає на стіл і, облизуючись, ласує найкращими стравами. Євнухи і рабині залюбки вигнали б її міцним стусаном, але з удаваним улесливим захопленням дивляться, як кицька їсть на столі і, знищивши свою порцію, тягне лапкою ласий шматок з тарілки султани.

Після сніданку — нема чого робити. Велична к'яйя вичерпала всі свої новини. Жінки сералю не рівня султані, а жінки візирів та інших вельмож зберуться опівдні.

Настя виходить у сад. Тут принаймні можна побути на самоті з своїми думками і не всміхатися всім і кожному вивченою милостивою всмішкою. У султанському сералі вона ще самотніша, ніж у Каффі. Всі підлабузнюються, всі виконують її найменше бажання, ладні порозбивати собі голови від запопадливості. Та хіба є тут хоч одна душа, на яку можна покластися?! От хіба Любка, гуцулка. Любка вдячна їй за своє нове життя. Вона погладшала, відпочила, навіть не кашляє з того часу, як Настя призначила її букетницею. Настя часто бачить її в садах, підкликає і щиро балакає з нею далеко від зайвих ушей. Любка залишилася християнкою. Отже, можна надіслати її і до селямлику, і до самого падишаха, і до міста, і до будь-якого баші. А головне — довідатися від неї про що завгодно.

— Де зараз падишах? Що він робить? — питає Настя.

— А певно, у бібліотеці! Після сніданку він годину читає, а потім іде до дивану або вислухує доповіді визирів. Тільки не полюбляє дивану наш падишах, — зітхає Любка.

— А що це таке бібліотека? Де вона? — вередливо розпитує Настя.

— Туди не можна жінкам, господине. Це будинок такий, де читають книжки. Такий гарний, наче іграшка.

— Хіба ж ти там була?

Любка ніяковіє, але відчуває, що Настя не зрадить її, і признається:

— Була. Стіни там наче писанка, а з обох боків від вікна до вікна поставні на книжки. Дверцята в них кришталеві, висаджені самоцвітами, наче повбиваними у кришталь. А в кожному поставні по двадцять чотири книжки в оправах з перлів та самоцвітів. А постав ні такі низенькі, що падишах, сидячи на міндері, бачить крізь кришталь всі книжки і бере потрібну. А над поставнями — полички, вже без дверцят, з вазами квітів. І на ці палички кладуть щотижня по три гаманці: один повний золота, а два — повних срібла. З тих гаманців султан обдаровує блазнів, німих, карлів, євнухів та меддахів з жебраками. А книжки там арабські і перські або тутешні — турецькі. Ну, а у великій бібліотеці, де читають вельможі та яничари, є й грецькі, і сербські, і з малюнками.

— Ну, а потім? — вередливо уриває Настя. — Де потім сидить падишах?

Любка безпорадно кліпає віями.

— Та я ж кажу: до дивану прямує, або збирається на полювання, або своїх блазнів покличе. А іноді накаже глухим розмовляти. Оце так дійсно сміхота… Або слухає великого візира. Це вже як йому на думку спаде.

Після зухру[242] тіні згортаються у бузкові клубки і ховаються під дахи і під мури, щоб не потрапити на очі пекучому сонцю. Золота курява хмарою здіймається над Стамбулом, і тане далечінь в опаловій імлі. Босфор тоді зелений, як смарагд. Важко повірити, що по той бік Кара-Денізу в'ється пухкий сніг, що річки скуто кригою, а повітря по-зимовому гостре й різке.

Нудно. Настю дратує оця самотність у мурах сералю. Вона заздрить міським водоносам, що розносять по домах бурдюки з водограїв старого акведуку[243] часів Валентових і Юстініанових[244]. Їй треба волі, сили і влади.

Повільно з'їжджаються жінки вельмож. Є серед них і черкешенки, і грекині, туркені і сербки, і останні з роду позбавлених трону дожеврілих візантійських династій. Є старі бабусі й дівчатка, красуні і потвори. І щодня завжди і незмінно приїздить Назлі-ханум.

Настя ненавидить стару султану. Кожне її одвідування починається і закінчується однаково: вибравши хвилину, султана обіймає її і в ім'я родинних почуттів благає допомоги в будь-якій справі: або треба призначити швагера султани Кадим керманським санджаком, або сина султани Айше командувачем булюків, або онука Рустем-баші агою нічної варти в Галаті[245]. Настя рішуче відмовляється, але султана напосідає, ображається, обурюється і доказує, що коли вона вдочерила Настю, то син Айше доводиться їй двоюрідним братом, а швагер султани Кадим — якимсь дядьком; і гріх і сором не допомогти своїм родичам.

— Стара відьма! Чортиха! Присмокталася до мене п'явкою, — якось кинула Настя.

І раптом замовкла, помітивши Гасана.

З Настиного весілля він ще погладшав і тепер нагадував величезний бурдюк жовтого гусячого жиру. Він не тільки повернувся до нового сералю, але й зайняв кращу посаду. До Насті відчував він щось подібне до закохання і пильно стежив, щоб ніхто не підкопався під неї, тому що Настине падіння неминуче скинуло б і його. Жінки сералю завжди тремтять перед євнухами і запобігають їх ласки, але такі, як Баффа та Роксолана, були надто сильні, і євнухи ставали в їх руках вірними служниками і виконавцями їх наказів. І Гасан відчуває, що з Гюль-Хуррем виростає така ж господиня і володарка, і з опікунсько-недбалого — тон його перетворюється нa улесливий і майже побожний.

— Гірше за п'явку, запашна трояндо Шіразу, — хитає він головою. — Тому що п'явиця присмокчеться і, упившись, сама відпаде, а вона ніколи не відпаде, тому що нема краю людській пожадливості.

Настя здивовано підводить брови.

— Ну, так, чиста краплинко роси. Тобі невідома темна і злочинна людська душа, тому що ти чиста, як пуп'янок лілії з райських садів. Відкинь Назлі-ханум з своєї путі, як відкидаєш жабу з садової стежки, і не дозволяй їй багатіти з твоєї ласки.

— Нічого не розумію. Розтлумач мені, Гасане, в чому річ, — сіла Настя на купу подушок. — В мене стільки родичів, що