Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

А справи королевича Владислава були зовсім погані. Командував його армією обмежений і самовпевнений литовський гетьман Ян-Карл Хоткевич. Напровесні знов вирушило його військо в похід і повільно посувалося до Москви. Воно ремствувало і готове було збунтуватися через несплату грошей, брак коней, гармат і набоїв, а головне — через голод. Країна була спустошена попередніми походами, військової здобичі не було, регіментарії[238] сварилися між собою, підсилення не надходило, і Лев Сапега розпачливо волав до козаків, благав їх якнайшвидше виступити і для заохочення надіслав їм двадцять тисяч червінців.

А козаки не поспішали: лише в липні вирушив Сагайдачний у похід. Ішов він крізь Сиверщину, крізь Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну, поки королевич повільно посувався на схід спустошеною Смоленщиною.

Козаки здобували і плюндрували зустрічні міста, і Сагайдачний не стримував їх. Він тільки стежив, щоб військо не пиячило і не перевантажувалося здобиччю, бо така здобич заважає рухливості. Забачивши козаків, росіяни ховалися в лісі або билися з мужністю рокованих на загибель. А бояри тікали з своїх садиб і несли вперед грізну звістку про наближення лютого ворога.

В Лівнах Сагайдачний захопив у полон воєводу, князя Микиту Черкаського, у Єльці — Андрія Полевого, «коему осадное сидение было не в обычай». Полевого порубали шаблями, а дружину його взяли з собою. Тут же захопили козаки й посольство до кримського хана з царською грамотою. Давши коням відпочити, а козакам відіспатися, Сагайдачний підступив до Михайлова і обложив його. Кілька разів кидалися козаки на мури, але михайловці відбивалися мужньо. Сагайдачний простояв під Михайловом тиждень і вирушив далі, залишивши надійне прикриття.

Назустріч козакам поспішали князі Пожарський і Волконський. Військо їх було погано вимуштруване і нашвидку зібране з служилих людей та з хлопів. Воно бунтувало і відмовлялося битися з козаками. На березі Оки Сагайдачний розтрощив це військо і Каширським шляхом повільно наблизився до Москви.

Коли перші загони його з'явилися біля Донського монастиря, бояри виступили з Москви проти нього зі своїм ополчечням, але, як каже московський літопис: «Грехов наших ради, страх великий их объял, и бою они не поставиша».

Королевич теж наближався до Москви. Без бою піддалася і присягли йому Вязьма, Дорогобуж, Козельськ і Кременець. А бої йшли із змінним успіхом. Шістнадцятого вересня по довгій і марній облозі Можайська, вирушило польське військо через Рузу і Звенигород до Москви.

Під Звенигородом з'явилися до королевича посланці Сагайдачного. Війська було у королевича небагато: лише п'ять регіментів з невеликою арматою. Сварки між регіментаріями зростали. Двічі спалахували бунти, почалося дезертирство. Ян-Карл Хоткевич не згоджувався з соймовими комісарами щодо плану кампанії і гадав зимувати десь під Калугою або під Боровськом, але королевич пристав до думки комісарів, і гетьманові довелося скоритися.

Поява козаків була для Владислава великою радістю. Козацькі посли розповіли королевичеві про спустошені землі і сплюндровані і захоплені міста і сповістили його, що Петро Конашевич стоїть між Коломною та Москвою і чекає наказу, щоб приєднатися до королівського війська.

Зраділий королевич щедро обдарував послів, а Сагайдачному надіслав гетьманську булаву, прапор, бунчуки, литаври і наказав негайно рушити до Тушина. Нова спроба російських воєвод перешкодити їх з'єднанню не вдалася, і на урочистій аудієнції Сагайдачний передав королевичеві полонених воєвод і царських послів до кримського ханства.

Того ж дня зібрали військову раду і вирішили негайно здобувати Москву під керівництвом військового інженера кавалера Новодворського. Довго сперечалися, як штурмувати — чи то з драбин, чи то висадити у повітря міські брами петардами. Новодворський вважав, що нарубати потай таку силу драбин — річ нездійсненна, а успіх бою залежить від несподіваності нападу. Регіментарії підтакували, але багатозначно перезиралися.

«Ото бестія, тен кавалер Новодворський, — без слів говорили ці погляди, — він думає привласнити собі усю перемогу. І привласнить, якщо дійсно відчинить нам брами Москви».

За кілька годин до світанку військо в глибокій тиші наблизилося до руської столиці. Ніч була холодна, зоряна. Земля підмерзла, і в коліях, налитих водою, хрустів тонкий льодок. Гострими синюватими крижинками горіли осінні зорі. Москва темніла в далечині важким невиразним громадищем, настовбурчившись незліченними вістрями дзвіниць та веж Китайгорода і Кремля.

Загони йшли мовчки, пошепки передавали накази і також тихо залягали у складках землі. Спереду ішов сам кавалер Новодворський з петардами і невеличкою купкою підривників, а вайлуваті козаки посувалися на невеличкій відстані за ним.

Довго лежали штурмовики, чекаючи вибуху або команди. Клякли руки і ноги. Могильний холод пронизував їх крізь камзоли та жупани. А під мурами було тихо-тихо, тільки напружено і непомітно працювали в пітьмі підривники кавалера Новодворського.

І раптом коротка червоно-іржава блискавка метнулася з-під Острозької брами, і важкий гуркітливий вибух вибив зуб із кам'яної щелепи безмовного міста.

І без наказу, без крику враз схопилися і наїжилися списами і шаблями темні хвилі штурмовиків і помчали до пролому в мурі. Здавалося, ніби захиталася раптом земля, звелася важкою чорною хвилею і плеснула об кам'яний острів буруном.

І раптом прокинулося громадище. Охнули важкі мортири фортеці, виригнули чавун і мармур набоїв. Заторохкотіли мушкети, і від їх вогників враз вирізьбилися з пітьми зубчасті мури, відтінені димом і виблисками. Стрілянина була така часта, що нагадувала кипіння або гуркіт граду по залізному даху. З мурів полилися вар і смола, посипалося каміння, і штурмовики зрозуміли, що ворог не спав, а тільки удавав сплячого.

Другий ще гучніший вибух, струснув підвалини Арбатської брами. Слободи та передмістя залишилися десь позаду. Козаки мчали Арбатом до щойно висадженої брами, назустріч свинцевому і кам'яному вихору оборони.

Падали поранені і забиті. На них набігали нові хвилі і або теж падали, щоб більше не піднестися, або припадали до землі, ховались за ганки та паркани, у рівчаки і ворота і відповідали на град куль рідкими, але влучними пострілами.

Сагайдачний був у центрі свого полку. Він готувався до нової, лютішої атаки, як раптом, затоптуючи конем поранених і забитих, підскакав до гетьмана сотник Скаржинський і, захлинаючись від хвилювання, кинув Сагайдачному кілька уривчастих слів. Коли б було трохи світліше, всі побачили б, як пополотніло обличчя гетьмана і як випав його руки повід коня.

— Ти сам це бачив? — спитав він, нахилившись до вуха Скаржинського.

— Сам, батьку. Я стрибнув на коня — і до тебе. Вони стріляли мені навздогін. Я поранений. Ось… дивись.

Він скинув бурку з плеча, і Сагайдачний побачив набряклий від крові рукав. Сагайдачний озирнувся. Площа перед Кремлем і тісні завулочки позаду в сіреньких передсвітанкових присмерках були в темних плямах та горбочках: це лежали забиті і поранені. Безперервні