Засвіти - Андрій Хімко
— Чиє право на коня? — спитав згодом, стримуючи тупцювання Велеса, в роздумі.
— Твоє, пане осавуле! — виступив з примовклого гурту віспуватий сулимівець Зінько Жменя.
— Хто добув його, питаю? — блиснув дражливо очима Сірко.
— Не встановимо належне... і в Чураєвих не признають його,— розвів руками той же Зінько.— Всі на тебе звертають.
— Візьміть його, Жмене, собі, передавши свого посполитству, а решту...— подивився він на попони,— також посполитству,— знайшовся він, смикнувши повода.— Нужда й закони змінює, як батько Сулима казав... Щоб не було чвар, все — посполитству...— кинув, від’їжджаючи, і понісся, як очманілий, геть, ніби втікав від гріха.
Не було поразки, але й перемога лише часткова, бо десь ще є Потоцький з основними силами, і хто знає, як воно буде.
Вечоріло, як козаки, схоронивши разом з іншими посіченими звитяжцями полковника Коростеля у примерзлу землю під кручею, відіслали поранених, уклавши на ноші, проказали молитви, пошапкувалися з полеглими побратимами і повернулися під проводом Недригайла у Мошни. Разом з ними сюди прибули і піші та кінні з сокирами, рогатинами, косами та кілками охочекомонні, покозачені посполиті із загонів Коростеля та стеблівчан... Слабі, похнюплені, обшарпані...
Перед самим містечком на пагорбі стояли Павлюк з булавою і Скидан із пірначем, під хоругвами, в кіннім гурті старшин. Сулимівці і Сірко ще звіддалік зауважили їх там, хоч і не чули їхніх вітань. Аж коли зовсім наблизилися, почули, як ті по черзі вітали переможців, наказували козакам допомагати посполитим-біженцям, розподіляли і означували покозаченим їхні сотні і курені...
Сірко десь глибоко в душі втішився отими закликами, а особливо тому, що він уже допоміг сіромі і без звернень старшини...
— Лицарі славні! — закінчив по всьому Бут.— Січовики-брати, рідні посполиті, дорогі міщани! Дякувати богу, нам, може, першим під оцією булавою припала втішна нагода бачити вас усіх в одних лавах непереможеними... Це спільна ваша, початкова звитяга над душогубом-ворогом... Хай же Всевишній принесе нам фортуну і в подальших боях з поневолювачами. Одностайно борімось за віру, землю, батьків, дітей і жіноцтво наше... За наше спасіння!.. Амінь!..— перехрестився він тричі.
— ...Побратими мої! — рвав північний вітер слова Скидана.— Благословляє вас бог на визвольну боротьбу з ляхами, поневолювачами нашого краю. Побачив Всевишній безлічну офіру нашу і показав у днешнім суксцесі ознайменням, що довгождана воля наша в спаї наших синів під одними хоругвами.
Іван Сірко слухав отих казань і відчував у грудях і тепло, і подвійну віру в святість боротьби, але десь у закутках душі маленькою мишкою, хробачком точився докір і старшинам, і собі, що не влаштували вони заздалегідь засідки, не погналися за недобитими рештками драгун, не напружили останніх сил, щоб вщент розбити їх... А ще, приглядаючись до близьких і далеких загонів, він не бачив канівців, що давно вже мали бути тут, як не бачив і потойбічних потуг, що також мали б уже приєднатися. «І погода — ні те ні се...— злостивився він, підіймаючи очі догори в сірувату моторош неба.— На Дніпрі при ній ні крига, ні вода... Як переберуться сюди?»
Пізно ввечері у ставці гетьмана, оточеній кількатисячним військом, скликалася Вальна рада. Сірко, розставивши варту і обійшовши, як колись те робив Сулима, свої сотні на спочині, наспіх проковтнув суху вечерю, навідався в клуню-шопу до Велеса і подався на раду.
— Ти, отамане?..— почув він голос Неріда.— А я вороного прикрив рядном, бо щось зимніє надворі.
— Спасибі! — зупинився Сірко.— Я завважив. Тобі спочивати вже пора, брате,— притримався.
— Живі будемо — спочинемо,— засвітив Артем люлькою з потемку.— По такому пошаткуванні тих пічкурів, то й на сон не бардзо тягне. Даруй, що не став у помочі тобі на того шибайголову. Два драбанти як напали, то ледве й сам упорався... Один ще й гнатися за ним спонукав... Перістий мій — орел, а не кінь,— похвалився він,— чи гнатися, чи й утікати, серед перших іде, хоч, може, й не рівня твоєму вороному.
— Як дивишся, Артеме-брате? — після роздуму заговорив у темноту Сірко.— Не згодився б ти мені поджурувати трохи?
— Чом ні? Давно гадаю собі. Такий лицар, а без джури,— присвітив він знову люлькою.— Я хоч і не люблю старшинських забаганок та хотінок, бо натерпівся їх доста, але тобі, отамане, спробую, бо дуже до душі ти мені,— сказав він згодом.— Будуть якісь накази вже?..
— Накази?.. Спочивать іди!.. Я скоро вернуся,— посунув Сірко перевальцем від клуні.
Висвистував, завиваючи, пронизливий східний вітер надворі, сипав у вічі омахами колючкуватої снігової крупиці, клав у пориті колії і грудкасті виямки білі латки першого снігу... Бралося на мороз і негоду, і, ніби відчуваючи те, десь вили лисиці і дружно їм підвивали пси... Сірко чвалав натомленими ногами по примерзках-шпичаках, ковтаючи досадливу гіркоту дня, і роздумував. «Ні, не перемогли ми сьогодні ляхів... Не перемогли! Чогось бракувало з нашого боку в тій січі. Лише чого?.. Відчайдушної навальності всім огулом, проворної рухливості усіх і звідусіль, оманливості в двобоях і додаткового свіжосилого загону, хоч би й канівчан?.. Що з ними? Де вони?.. Появилися б під кінець та вдарили б у спину — і ляхи не вислизнули б. Ех, козаки!» — сплюнув він за вітром.
З порога просторої станової світлиці на Сірка війнуло теплом і їдучим тютюновим димом. В наповненій людьми хаті вікна були завішені ряднами-писанками, під челюстями печі жваво палахкотіли соснові скіпки, на просторому, вкритому убрусом столі горіли три ярі свічки, поруч лежали гетьманські клейноди, а по лавах, ослонах, стільцях і навіть на сіні долі коло припічка розташувалася старшина.
