Засвіти - Андрій Хімко
Сірко негайно приспинив свої загони і переказав те ж вчинити і Чураєві, пославши роз’їзд у той бік, звідки винеслися зайці. Дознавачі скоро й вернулися з новиною: Лащ близиться! Драгуни! Ціла тисячна цівка їх попід лісом! Аж коло Білоозера кінець видно!..
Само слово «Лащ» помстою заговорило в кожного козака, а Сірко, зачувши його, палився нею... Наспіх порадившись, він і Чурай послали погоню за рештою відділів, що, мабуть, заглибившись у ліс, прозівали ляхів чи вирішили йти краєм лісу назирці.
Та довго чекати вияснення обставин не довелося... Дознавачі незабаром вернулися і привезли наказ самого Коростеля: «Переслідувати Лаща назирці... Чекати мого знаку-пострілу з трьох гаківниць тричі підряд...»
Напруга, що досі наростала у загонах, поволі досягала межі. Козаки вмовкли, перевірили попруги, обмацали пістолі і шаблі, підтягнули пояси і, наготувавши начеплені ремінням до ліктів списи, підібрали поводи.
Поєднання хоч і нечисленних гаківниць із шаблями та списами завжди давало велику перевагу козакам над всіма тодішніми військами, що поспіль ділилися окремо на пікінерів і мушкетерів.
Хоч місцевість і заважала вершникам іти ладом, та лави зберігали лад і без наказів. Сірко, що опинився попереду, спершу відчув уже знайомий йому холодок страху в грудях, та, оглянувшись на посуворілі лиця Козаків, поволі вгамував його. І лише напруженість в тілі й ногах сковувала дещо.
Загони йшли весь час краєм гори. Лише поодиноке пофоркування кінське та тріск галузок під копитами будили тишу. Іноді проривалося через простори донесене вітром іржання, тупіт ворожої кінноти, що рухалася десь там за гущавиною, внизу, уривки наказів, стукіт коліс. Але очікуваного знаку Коростеля все не було та й не було, і бентега від того в загонах переслідувачів росла.
Сірко розділив свої загони на дольки по двадцять вершників, як і Сулима колись, об’їхав їх, оглянувши. Наче змовившись, те саме зробив і Чурай, а згодом, наблизившись, і вояки Недригайла, Бугрима та Риндича. Час, здавалося, спинився, затихли вітри, навіть отам, на самих верхах дерев, потепліло навколо, чагарі порідшали, особливо над косогором, іноді в просвітах було видно ворожі лави внизу... Вони рухалися спокійно, розтягнуто, впевнено, не відаючи про козацькі потуги, що йшли назирці.
Тільки потріскування сухих галузок під копитами, тільки поодинокі форкання коней видавали довгу поворозку отого козацького руху, причаєного і напруженого. І ось, десь далеко позаду, глухо відлунившись у лісі, гохнули тричі гаківниці, й одразу почувся лемент у польському строєві, з’юрмлення, брязкіт зброї і лайки... Понад цівкою козацьких військ пронісся вершник од Коростеля, на бігу кидаючи накази...
Давши помахом руки наказ своїм сотням наступати, Сірко кинувся виярком попереду однієї дольки-двадцятки униз і на скаку куточком ока побачив із лісового зазуб’я, що в зненацька розполохану довгу вервечку ворогів, як гострі леза, врізалися в драгунські строї козацькі лави, втішаючи йому лоскотом груди. А ще за мить він угледів, як погнуті отими лезами рейтарські ряди, не витримавши навальності, умліока розладналися, оточені з боків списами, шаблями і ятаганами, закрутилися у вихорі шаленої січі, лайок і прокльонів.
Не один із рейтарів, як і той, що зустрівся Сіркові в першу мить, збитий навальним гоном козацького коня, впав під ноги. А проте більшість їх, зборовши перший харапуд і розлад, дружно згрупувалася, і бій заскреготав і задзвонив, як рівний. Дзенькіт мечів, безладні постріли, іржання коней і смертельні крики вмить заполонили, як весняна повінь, підлісну долину, підняли з оголених крон дубів, беріз та вільх воронячі крикливі зграї, і не знати було вже, чого більше в цій веремії — людського чи пташиного галасу та рейваху.
Прорвавшись нарешті разом із кільканадцятьма козаками на протилежний бік ворожої лави, ніби прокосивши собою заслону, Сірко уздрів на бігу багато вцяцькованого старшину, котрий вправно відбивався вкупі з жовнірами від його загону. У тому загоні найвідчайдушніше орудував списом і ятаганом кремезний, досвідчений козак Артем Нерід. Якусь мить курінний не знав, куди спрямувати Велеса, зрештою смикнув повіддя — і приострожений огир понісся в той ревучий клубок побоїща...
Велес вломився між ворожих вершників так навально, що Сірко навіть не встиг дістати шаблею якогось воєводиного старшину, як той уже полетів зі збитого коня в герцівну веремію. Його кінь, поточившись, звівся свічкою і, оскаженіло заіржавши, бо хтось похибки різонув його по шиї шаблею, бризнув кров’ю і повалився, стогнучи, на вершника. Сірко не уявляв собі досі, яке воно, пекло, але чомусь порівнював його з оцією веремією, що іржала і стогнала, кричала, верещала і голосила на всі лади, аж добрати щось у тому було годі.
Січа продовжувалася недовго. Купки драбантів, оточені з усіх боків, з криками і розгубленими лицями подалися вбік, намагаючись вирватися із кільця, та козаки обскочили їх, дружно натиснули з усіх боків. Сірко вже готувався вислизнути із юрми, щоб прослідкувати за перебігом бою, як раптом почув викрик Артема Неріда:
— Отамане!.. Драбанти праворуч! Драбанти-и!..
Отой викрик, що був почутий лише якимось аж надцятим чуттям Сірка, спинив його, він різко оступив Велеса назад, оглянувся. Із-за верболозу дійсно до розпорошених купками драбантів виносилася група вершників-рейтарів і старшин на чолі з якимось сановитим і вправним старшиною попереду. Уздрівши раптово розмаяну на вітрі розмальовану хоругву поряд із старшиною, Сірко здогадався, що то і є, мабуть, той вовк, як звали його козаки, полковник Самійло Лащ. Спалах помсти в його душі ледь не затьмарив свідомості...
Щось крикнувши і промчавшись краєм своїх сотень, що всюди переможно справлялися з ворогами, Сірко кинувся в гурті кількох заповзятливих сулимівців назустріч Лащеві, цілячись заскочити його крилом з бугра. Але дивно: Лащ
