Засвіти - Андрій Хімко
— Бий, панове, дзяблів!.. Рєзай агетів і збуйців!.. Край схизматів!.. Не позволям отступу!.. Не позволям!.. Сто тисенч дзяблув бидлу!.. Рицежі!.. Напшуд!.. Напшуд!.. Настемпуйте!..— почув Сірко захриплий голос Лаща, котрий на мент зупинився, наказуючи своїм підлеглим. Та за мить, і собі приспинившись, Сірко умліока розгледів пригнуту до луки дебелу постать з піднятою вгору шаблюкою, насунуті на розпалені ненавистю очі кошлаті брови, важкий палаш та запінену, оскаженіло перекошену конячу пащеку, що невідворотно близилася назустріч...
Від сильного і вправного Лащевого удару з Сіркової шаблі посипалися іскри, в руці відчув отруджену терпкість, але страху не мав. Навпаки, той перший іскристий дзенькіт шабель вселив йому якусь незрозумілу певність, окресленість, і він крутнув Велеса, намагаючись виманити якось воєводу на простір, де б зручніше було помірятися з ним вправністю. Удари досвідченого старшини падали градом, і Сірко лише встигав їх відбивати, поволі все дальше задкуючи з юрби і відчуваючи, як течуть по скронях краплі поту, як вони усолонили йому пересохлі уста і ліплять париною комір сорочки. Хтось поволі відрізував його збоку від гурту ліворуч, хтось звалив воєводиного джуру і хоругву, пробиваючись наперед. Аж ген лисками білів Риндичів білий кінь, а поруч Сірко пізнав Артемового коня і почув, як котрийсь із його козаків шаблиться праворуч. Це додавало йому сили, втішало, радувало, адже доля звела ось його із самим Лащем!.. З самим Лащем!..
Поволі оступаючись під градом ударів, він напружено стежив за кожним жвавим порухом досвідченого воєводи, що, видно, забув за все в цьому, мабуть, незвичному для нього поєдинку, відбивав із оскаженілим скреготом сильні воєводині удари, чув уже тяжке і хрипле дихання ворога, його осатанілу лайку і хижі прокльони...
В якусь невловиму мить йому пригадався, неначе в сні, пахучий степ коло Січі, сотник Шуліка, вабливий бій з Островерхою і Шулікою... Втому як рукою зняло те видиво, лише завзяття подвоїлося, росло, клекотало в грудях і виривалося час від часу хехканням. Досі всі Лащеві удари, часто з підступністю, Сірко вдало відбивав, не раз дістав і своєю шаблею воєводу, та броня захистила ворога. Одначе тепер Лащ, здається, нарешті зморився, і вони вже вибралися в отому шаблюванні з гурту. Сірко кинув погляд ліворуч, метнув праворуч, виждав, відбивши кілька ударів, мить, різко осадив раптово Велеса і смикнув набік, перекидаючи на льоту шаблю в ліву руку і затискаючи остроги. І — диво: угледів божевільний переляк в очах Лаща, його наглий відступ конем і... втечу. Десь аж із дна грудей вирвався нерозбірливий клекіт втіхи, і Сірко, спохопившись, хапливо приострожив коня і погнався за ворогом. Та Лащ не гаяв часу, скористався тим ментом і встиг віддалитися. Більше того, Сірко зауважив, що віддаль між ними не зменшується, хоч і стогне з натуги під ним Велес. Схопивши на бігу волосяний аркан, що, здавалося, цілу вічність не відв’язувався, він напружив тіло, пустив коня в обхід, прицілився і метнув за вітром петлю. Вона фітьнула, наздогнала воєводу і накрила, але той двома меткими ударами шаблі перетнув її і, блиснувши божевільно втішним оскалом рота, понісся вперед з утинком-петлею, що розтріпано заметлялася у нього на шиї...
Як у сні, Сірко спинив коня, досадливо розглянувся, сплюнув гіркоту втрати, зрозумівши, що подальша погоня небезпечна: попереду були втікачі, що могли і його прихопити з собою. Витер відтилком руки піт з чола, ослабив з довгої напруги тіло і спрямував Велеса тюпцем назад... Різкий морозний вітер приємно продував лице, лоскітливо і щемно наповнював розпалені груди, сушив змокрілого коня, вкритого милом, що час від часу глибоко віддихував парину і форкав...
— Жаль, отамане, що ти випустив отого хижого птаха Лаща,— почув Сірко слова Артема Неріда, коли під’їхав до вкритого трупами побоїща.— Вся Україна віки славила б тебе, віки ставила б свічки, молячи бога за поквит з отим катом. Велика шкода!..
Сірко промовчав, тупо дивлячись, як його й Чураєві козаки бабралися між трупами, несли до купи посічених, виносили і вкладали на розриту копицю сіна поранених, дошкуляли прокльонами рейтарам і жовнірам, що не мали вже змоги втекти геть. Він ловив себе на тому, що час від часу глибоко зітхає, аж ніби з хлипом, і ніяк не може прийти до себе, лихорадячись. Поодинокі рештки Лащевого полку зникли за гаєм, ніби здиміли раптом.
В отетерілій тиші, що раптово наповнила долину, уже крикливо кружляло чорними зграями вороння, знижувалося віялами і зривалося вгору, нетерпляче пробувало сідати осторонь трупів і зривалося гамірно й злякано хмарками, щоб знову якось прилаштуватися коло багатої здобичі. А вона була аж задуже багата...
Сірко дивився на покриту трупами людей і коней, шматтями одягу, зброєю і сідлами осріблену морозцем луку і мов не бачив її. Після першої переможної радості чи нерадості — він і сам не назвав би, що то було,— в душі лишилася якась глибока пустка, якої ніяк не міг, не знав чим виповнити.
Десь там, за гаєм, ще шаблились, падали і вмирали поодиноко козаки в загонах Недригайла, Бугрима і Риндича, десь відпльовувались гаківниці Коростеля від ляських, а тут...
— З майном по бойовищі, осавуле, що накажеш робити? — підступив до нього одноокий Оксен Чіп, чухмарячи потилицю. Сірко несвідомо торкнув острогами коня, що так же, як і він, вершник, чомусь віддихувався час від часу, і той пішов, ніби розумівся, за козаком. На розісланій під невисокою густою грушею дорогій попоні перського виробу лежала купа різноманітного начиння. Сірий в яблуках під багатим сідлом моложавий огир нетерпляче тупцював поруч на прив’язі, неспокійно стрижучи гострими вухами, вивертав окривавлене око на прийшлих. Сірко, повагавшись, зіскочив на землю, розминаючись, засидженими і окривілими ногами переступив до тієї купи, гидливо розвернув ятаганом дорогі вцяцьковані ронди, нахилився і підняв блискучого, по-турецьки інкрустованого
