Завоювання Плассана - Еміль Золя

Він сильно постукав, але не почув нічого, крім гуготіння пожежі на сходах. Тоді він постукав у двері пана Растуаля. Там чулися пронизливі зойки, тупотіння ніг, гуркіт дверей, приглушені вигуки.

— Авреліє, накинь собі щось на плечі, — почувся голос голови суду.

Пан Растуаль вибіг на тротуар, за ним пані Растуаль і молодша панночка, яка ще не вийшла заміж. Поспішаючи, Аврелія накинула на плечі батькове пальто, з-під нього видно було її голі руки; вона почервоніла, як мак, побачивши пана Пекера де Соле.

— Яке страшне нещастя! — белькотав голова суду. — Все згорить. Стіна моєї кімнати вже гаряча. Власне кажучи, обидва будинки становлять одне ціле… Ах, пане супрефект, я навіть не встиг зняти настінний годинник. Треба організувати допомогу. Не можна ж допустити, щоб за кілька годин згоріло все твоє майно.

Пані Растуаль, напіводягнена, в самому пеньюарі, оплакувала меблі своєї вітальні, які вона нещодавно наново оббила. В цей час у вікнах з’явився дехто з сусідів. Голова суду покликав їх, і вони почали виносити меблі з його будинку; особливо турбувався він про настінний годинник, який поставив на протилежному тротуарі… Коли винесли з вітальні крісла, він посадовив дружину й дочку, а супрефект лишився коло них, щоб їх заспокоювати.

— Будьте спокійні, пані, — казав він. — Пожежники зараз приїдуть і швидко погасять вогонь… Я певен, що ваш будинок буде врятовано.

У будинку Муре почали тріскатися шибки, полум’я шугнуло з вікон на другому поверсі; вулиця освітилася яскравим світлом, було видно, як удень. Вдалині, з площі Супрефектури, чути було барабан, що бив на сполох… Прибігли люди і поставали цепом, але не вистачало відер, а помпи досі не привезли. Серед загального сум’яття пан Пекер де Соле, не відходячи від Растуалів, голосно наказував:

— Лишіть вільний прохід! Цеп у цьому місці надто щільний, станьте на відстані двох футів один від одного!

Потім, звертаючись до Аврелії, він провадив лагідним голосом:

— Я дуже здивований, що досі немає помпи. Це нова помпа, сьогодні вона працюватиме вперше… Адже я негайно послав воротаря, він повинен був зайти і в поліцію.

Першими прибули жандарми, вони стримували цікавих, бо натовп дедалі зростав, незважаючи на пізній час. Супрефект сам особисто виправляв цеп, який порушувало кілька жартунів, що прибігли з передмістя. Маленький дзвін церкви св. Сатюрнена бив на сполох, оглушуючи всіх своїм надтріснутим дзвоном; другий барабан ще протяжніше бив у кінці вулиці, з боку бульвару. Нарешті із страшним гуркотом і брязкотом прибула помпа; натовп розступився; захекавшись, прибігло п’ятнадцять плассанських пожежників, але, незважаючи на втручання пана Пекера де Соле, ще чверть години пішло на те, щоб встановити помпу.

— Я ж кажу вам, що поршень не працює, — кричав сердито брандмейстер супрефектові, який запевняв, що гайки загвинчено надто міцно.

Коли нарешті показався струмінь води, натовп полегшено зітхнув. Будинок палав тепер знизу доверху, як величезний смолоскип. Вода з сичанням вривалася в це велетенське вогнище, полум’я, розриваючись на жовті смуги, шугало все вище й вище. Пожежники видерлися на дах будинку голови суду й кирками розбивали черепицю, щоб дати вихід вогню.

— Пропав будиночок, — пробурмотів Маккар, що, заклавши руки в кишені, спокійно стояв на другому боці вулиці і з цікавістю стежив, як розгоряється пожежа.

Там, на краю канавки, утворився просто неба справжній салон. Наче для того, щоб зручніше було милуватися цим видовищем, крісла були розставлені півколом. Прийшла і пані де Кондамен з чоловіком, — вони тільки-но повернулися із супрефектури, як почули, що дзвін б’є на сполох. Прибігли де Бурде, Мафр, лікар Порк’є, Делангр в супроводі кількох членів муніципальної ради. Всі оточили бідолашних Растуалів, заспокоювали їх, висловлювали співчуття. Кінець кінцем, усі вмостились у кріслах, і почалася розмова, тим часом як за десять кроків од них важко пихкала помпа і тріщали палаючі балки.

— Ти не забув узяти мого годинника, друже мій? — спитала пані Растуаль. — Він лежав на каміні разом з ланцюжком.

— Так, так, він у мене в кишені, — відповів голова суду, хитаючись від хвилювання; обличчя в нього розпухло. — Я забрав також столове срібло. Я б усе взяв, та пожежники не дозволяють, кажуть, що це смішно.

Пан Пекер де Соле, був, як завжди, спокійний і послужливий.

— Запевняю вас, що вашому будинкові не загрожує ніяка небезпека, — казав він. — Вихід вогню дано. Ви можете піти покласти ваше срібло в їдальні.

Але пан Растуаль не хотів розлучатися з своїм сріблом, яке він тримав під пахвою загорнуте в газету.

— Всі двері розчинені, — пробурмотів він, — в будинку повно чужих людей… Вони зробили в моєму даху діру, і мені недешево коштуватиме залатати її.

Пані де Кондамен розпитувала супрефекта.

— Але ж це жахливо! — скрикнула вона. — Я гадала, що пожильці встигли врятуватися!.. І нічого не відомо про абата Фожа?

— Я сам йому стукав, — сказав пан Пекер де Соле. — Ніхто не відповів. Коли прибули пожежники, я звелів висадити двері, наказав підставити драбини до вікон… Все було марно. Один з наших сміливих жандармів наважився ввійти у передпокій, але мало не задихнувся від диму.

— То, виходить, абат Фожа?.. Яка жахлива смерть! — сказала, здригаючись, красуня Октавія.

Всі пани й дами перезирнулись; в мерехтливому відсвіті пожежі вони здавалися дуже блідими. Лікар Порк’є пояснив, що смерть від вогню, можливо, й не така болісна, як то собі уявляють.

— Вогонь охоплює людину відразу, — закінчив він, — напевне, це справа кількох секунд, звичайно, залежно від сили вогню.

Пан де Кондамен рахував на пальцях:

— Якщо пані Муре у своїх батьків, як кажуть, то лишається все-таки четверо: абат Фожа, його мати, сестра і зять… Нічого собі!

В цю мить пані Растуаль нахилилася до вуха свого чоловіка.

— Дай мені мій годинник, — прошепотіла вона. — Я турбуюся за нього. Ти весь час крутишся, ще сядеш на нього.

Хтось крикнув, що іскри летять у бік супрефектури. Пан Пекер де Соле попросив пробачити йому і кинувся туди, щоб відвернути цю нову небезпеку. Тим часом пан Делангр зажадав, щоб зробили ще останню спробу врятувати жертви. Брандмейстер грубо запропонував йому самому полізти по драбині, якщо він вважає, що це можливо; він запевняв, що ніколи в житті не бачив такої пожежі. Мабуть, сам диявол запалив цей будинок, що загорівся, як оберемок хмизу, одразу з усіх чотирьох боків. Мер у супроводі кількох добровольців обійшов будинок через тупик Шевільйот. Він сподівався, що з боку саду можна буде