Сьомий хрест - Анна Зегерс

прожив тут ціле життя. Небо тут не дуже ясне і не дуже сіpіє. І люди — не селюки і не городяни. Тут є все: і дим, і фрукти. Якби я тільки міг побратися з Еллі, був би дуже щасливий. Інші люблять міняти жінок, усякі там пригоди, а я зовсім не такий. Я ніколи б не покинув Еллі, хоч знаю, що в ній немає нічого незвичайного. Вона просто мила. Але я хотів би прожити з нею разом усе життя. А я не можу навіть бачитися з нею…

— Безумовно, ні, — сказав Герман. — Тобі взагалі не слід було до неї йти…

— Звісно, тут немає нічого поганого — піти в неділю погуляти з Еллі, але мені цього не можна. Ні! Не дивись на мені з таким подивом, Германе! Отже, з Еллі ми ніколи не будемо в парі. Я навіть не знаю, чи довго я зможу лишатися тут. Можливо, мені вже завтра доведеться тікати.

Мені завжди хотілося тільки чогось людського: полежати на лужку, покататися на човні, почитати хорошу книжку, мати добрих друзів, кохану, щоб довкола був спокій…

Потім у моє життя увійшло щось інше. Воно прийшло, коли я був ще зовсім молодий — прагнення справедливості. Поступово моє життя змінилося, тепер воно тільки зовні спокійне. Багато хто з наших друзів, уявляючи собі прийдешню Німеччину, про що тільки не мріють.

А я не такий. Я і в майбутньому хотів би жити тут, тільки по-новому. Працювати тут, але на нас! І ввечері приходити з роботи не таким змореним, а потім вчитися, читати. Коли трава ще тепла. Але нехай це буде та сама трава, під парканом у Марнетів. І взагалі, нехай усе це буде тут. Я хочу і в майбутньому жити тут, у селищі, або там, нагорі, у Марнетів і Мангольдів…

— Певна річ, непогано знати, чого хочеш, — сказав Герман. — Але все-таки скажи мені, цей Редер — Георгів друг, — який він?

— Низенький— відповів Франц, — здалека схожий на хлопчика. А навіщо це тобі?

— Якби Редери когось у себе переховували, вони поводилися б саме так, як ти розповів. Але вони, мабуть, нікого не переховують.

— Коли я прийшов, пані Редер була сама з дітьми, — сказав Франц, — я прислухався біля дверей перед тим, як подзвонив, і потім, коли вона замкнула двері.

Герман подумав: «Франц не повинен більше втручатися в це діло. Ці три слова «схожий на хлопчика» його мало не злякали; він їх сьогодні почув уже вдруге. Якби у мене тільки був час! Баккер буде в Майнці на початку наступного тижня! Час — це єдине, чого мені бракує! Може, й пощастило б урятувати бідолаху. Але час… час…»

— А де він працює, цей Редер?

— У Покорні. Чого ти знову заговорив про нього?

— Так, просто цікаво…

Але Франц відчув — чи йому здалося, що відчув, — ніби Герман щось приховує від нього.

Цього вечора Пауль і Лізель сиділи поруч на дивані в кухні, і він гладив її голову й повну руку так само несміливо, як у перші дні їхнього кохання; він навіть цілував її мокре від сліз обличчя. Пауль не сказав їй усієї правди: гестапо хоче арештувати Георга за якусь давню історію. За новими законами йому загрожує страшна кара. Що ж йому було робити — прогнати Георга?

— Чого він не сказав мені правди? А ще їв і пив за моїм столом!

Спочатку Лізель лаялася, кричала й тупала ногами, уся червона від люті, потім почала хлипати й голосити, але й це минуло. Вже звернуло з півночі. Лізель виплакалася і тепер лише кожні десять хвилин повторювала, так наче це було найважливіше.

— Чому ви мені не сказали правди?

Нарешті Пауль зовсім іншим, сухим тоном відповів:

— Бо я не знав, як ти до цього поставишся.

Лізель висмикнула свою руку, вона мовчала.

— Ну, а якби ми тобі все сказали, — вів Пауль далі, — і спитали в тебе, чи може він залишитися, що б ти на це відповіла — «так» чи «ні?»

Лізель запально вигукнула:

— Звичайно, я б сказала «ні»! А ти як думаєш? Він один, а нас четверо, ні, п’ятеро, навіть шестеро вкупі з тим, який має народитися. Ми навіть не сказали Георгові про шостого, бо він і так сміявся з нас. Ти мусив сказати йому: «Дорогий Георге, ти один, а нас шестеро».

— Лізель, йшлося про його життя!

— Так, але ж і про наше!

Пауль мовчав. Важкий тягар лежав у нього на серці.

Уперше він відчув себе страшенно самотнім. Ніколи вже життя не буде для нього таким, як раніше. Оця квартира — навіщо вона? Оця купа дітей — навіщо вони?

Він сказав:

— І ти ще вимагаєш, щоб тобі все розповідали! Тобі говорити правду! Ти зачинила б двері перед його носом, а я через два дні приніс би тобі газету і ти побачила б ім’я Георга Гайслера в розділі «Трибунал» під рубрикою «Вирок виконано». Невже тебе не мучило б сумління? Невже ти зачинила б перед ним двері, якби знала це наперед?

Він трохи відсунувся від дружини. Вона знову почала тихо плакати, закривши обличчя руками. Потім повідала крізь сльози:

— Зараз ти думаєш, що я погана жінка. Так, погана, погана! Такою поганою я тобі ще ніколи не здавалася. І ти б залюбки позбувся цієї поганої жінки — твоєї Лізоль! І ти думаєш зараз, що ти самотній, а на нас тобі наплювати. Тільки Георг тобі