Сьомий хрест - Анна Зегерс

— Був серед них такий тип, — розповідав один з конвоїрів, — на диво горластий; ну, його зразу потягли в підвал, відчинили двері. А він і каже: «Яке чудове робоче місце».

Цілліх дивився просто перед себе і набивав рот хлібом.

Туман майже розвіявся, лише де-не-де між яблунями Марнетів і Мангольдів ще висіли невеликі клапті. Франців велосипед знову підстрибнув на двох вибоїнах, але сьогодні ці стрибки зовсім його не тішили, вони боляче віддавались у важкій від безсоння голові. Як він проїжджав крізь смугу туману, прохолодний вітер обвівав його втомлене обличчя.

Коли Франц Їхав повз садибу Мангольдів, на мить виглянуло сонце. Але тепер нічого вже не виблискує на опустілих яблунях. За садибою Мангольдів поля спадали вниз, мов безкрая пустеля. Забуваєш, що там, у тумані, — заводи Гехста, що поблизу найбільші міста країни, що зараз на дорогу виїдуть цілі рої велосипедистів. Тут пустеля. Тут одвічна тиша — за триста метрів від міської брами. А там, де пройде Ернст із своїми вівцями, земля буде ще голішою. Цю пустелю ще. ніхто не підкорив. Кожен тільки проходить по ній, кожному хочеться якнайшвидше її поминути. Коли б сьогодні ввечері вдома вже затопили грубку! Франц не дуже любить Ернста, але сьогодні Францові бракує його, наче без чабана та вівців саме життя перейшло в інше місце.

За садибою Мангольдів земля хвилями пливе у золотаво-сіру туманну далину; на цій землі так тихо, наче тут ніхто не живе. Можна подумати, що люди ще ніколи не піднімалися сюди. Тут ніколи не стояли табором легіони з їх прапорами й богами. Ніколи тут не було жодної битви.

Ніколи чернець на ослику, закований у панцер віри, не діставався сюди, щоб розвідати глушину. Ніколи тут не проїздили на вибори і свята, на війни й хрестові походи сильні світу на чолі свого почту. Невже цей оповитий золотаво-сірим туманом простір — те місце, де люди колись зважувалися на все, усе втрачали і знову йшли на штурм? Уже, мабуть, ціла вічність минула відтоді, як тут щось відбувалось, — а може, ще нічого й не починалося?

Франц думає: «От аби я міг отак їхати й їхати, аби ця дорога ніколи не приводила в Гехст!» Але він уже чує навколо себе дзвінки, а біля кіоска із зельтерською водою стоїть Антон Грайнер. «Чи доживу я до того дня, — подумав Франц, — коли цей хлопець проїде повз кіоск і нічого не купить?» На Францовому обличчі, що хвилину тому було таке спокійне й байдуже, з’являється вираз дріб’язкової досади. Потім цей вираз зникає. Обличчя його стає сумне. Подумавши про Антонову наречену, він згадав Еллі.

З вікна кіоска війнуло теплом. Продавщиця запалила в грубці. В неї ще одне нововведення — плитка, щоб варити каву для робітників з далеких сіл.

— Як ти можеш знову пити каву? — спитав Франц Антона. — Ти ж їдеш просто з дому?

— А тобі що, шкода моїх грошей? — спитав Антон.

Вони їхали униз поруч, обидва в поганому настрої.

Вони наздогнали решту велосипедистів. Раптом пролунав сигнал — один, другий, третій. Юрба велосипедистів розкололася навпіл, і дорогою промчав на мотоциклі есесівець, брат у перших Антона Грайнера.

— Цей учора розповідав дивні речі, — сказав Антон, — і про тебе запитував.

Франц злякався.

— Він питав, чи в тебе добрий настрій, чи ти смієшся в кулак?

— А навіщо мені сміятися в кулак?

— Те саме й я спитав. Він був напідпитку, а з людиною напідпитку іще важче, ніж з п’яним як чіп. Тепер це вже його мотоцикл. Він усе за нього виплатив. Усім есесівцям, що мають мотоцикли, наказали обшукувати місто. Цілі вулиці оточені.

— Чому?

— Усе ще шукають утікача.

— При такому суворому контролі, — сказав Франц, — не важко знайти одну людину.

— 1 я був такої ж думки, але брат у перших сказав, що такий суворий контроль теж має недоліки.

— Які?

— Це і я спитав. І він відповів: так багато учасників, що їх важко проконтролювати. До речі, він хоче оженитися, і знаєш з ким?

— Антон, ну чого ти до мене причепився? — сказав Франц. — Звідки я можу знати, з ким хоче оженитися твій брат у перших?

Він намагався приховати своє збентеження. Невже той есесівець справді розпитував про нього?

— Він хоче оженитися з Маріхен з Боценбаха.

— Як? Та це ж Ернстова наречена!

— Якого Ернста?

— Чабана.

Антон Грайнер засміявся.

— Що ти, Франце! Та. хіба на цього хлопця хтось зважає? До Ернста ніхто й не ревнує.

Знову щось таке, чого Франц не зрозумів, але він навіть не встиг спитати. Коли вони в’їхали на околицю Гехста, їх роз’єднали. Вулицю, по якій їхав Франц, перегороджували дві великі цистерни з бензином. Всі велосипедисти зійшли з машин і повільно рушили пішки. Обличчя робітників були такі ж сірі, як і повітря; лише на металевих предметах — на рулях велосипедів, на фляжці, що виглядала у когось з кишені, на цистернах — грали відблиски вранішнього сонця. Попереду Франца йшла група дівчат у сірих і синіх фартухах, вони тремтіли від холоду і тулилися одна до одної. Франц із своїм велосипедом проштовхувався вперед, і дівчата почали бурчати.

Здається, хтось гукнув «Франце»? Він ще раз обернувся і зустрівся з гострим поглядом чорного