Сьомий хрест - Анна Зегерс
— Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?
— Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.
— Лізель, — сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, — мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.
Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?
— Може, краще розказати все Лізель? — спитав Пауль.
— Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?
Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.
Обидва задумалися.
— Твоя Еллі, — сказав нарешті Пауль, — твоя жінка…
— А до чого вона?
— Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?
— Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.
Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.
Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.
Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.
— Дивно, — сказала вона, — у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.
— Що? Про нас?
— Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?
Георг підвівся.
— Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.
— Спочатку випий з нами пива, Георге.
— Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…
Вона ввімкнула світло.
— Не зникай знову надовго, Георге.
— Ні, Лізель…
— А ти куди? — спитала Лізель Пауля. — Ти ж посилав за пивом.
— Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.
— Ні, залишайся вдома! — вигукнув Георг.
— Я тебе проведу до рогу, — спокійно сказав Пауль. — Це моє діло.
У дверях Пауль ще раз обернувся й сказав:
— Слухай-но, Лізель. Нікому ні слова, що Георг був у нас.
Лізель аж почервоніла від гніву.
— Отже, щось-таки накоїв! Чого ж ви мені одразу не сказали?
— От повернусь і все розкажу. А ти тримай язика за зубами, бо буде погано і мені, й дітям.
Двері грюкнули, а Лізель так і прикипіла на місці.
Погано дітям? Погано Паулю? її кидало то в жар, то в холод. Вона підійшла до вікна і побачила, як обидва — високий і низький — проходили між двома ліхтарями, їй стало моторошно. Вона сіла за стіл і почала чекати на чоловіка. Вже зовсім посутеніло.
— Зараз же йди назад, — тихим хриплим голосом сказав Георг; обличчя його скривилося від люті. — Ти й себе занапастиш, і мені не допоможеш.
— Заткни пельку! Я знаю, що роблю. Ти підеш туди, куди я тебе поведу. Коли Лізель повернулася додому і на нас напав страх, тоді мені сяйнула одна думка. Якщо Лізель мовчатиме, — а вона напевно мовчатиме, заради нас, — то ти хоч цієї ночі будеш у безпеці.
Георг нічого не відповів. Голова його була порожня, жодної думки. Він покірно йшов за Паулем. Навіщо думати, коли це анітрошечки не допомагає? Тільки серце шалено калатало в грудях, наче вимагало, щоб його випустили на волю. Як позавчора ввечері, коли він вирішив піти до Лені. Георг спробував заспокоїти своє серце: «Цього не можна порівнювати. Не забувай, що це Пауль. Це не кохання, а дружба. Ти нікому не віриш?
Хіба і другові не можна вірити? Втишся. Не можна весь час так калатати. Ти мені заважаєш».
— Ми не поїдемо трамваєм, — сказав Пауль, — десять хвилин не мають значення. Слухай, куди я тебе веду.
Сьогодні вранці я вже заходив туди, коли йшов до твого проклятого Зауера. У мене тут є тітка Катаріна, вона власниця транспортної контори — якихось три-чотири грузовики. Вона обіцяла взяти на роботу брата моєї жінки з Оффенбаха, він сидів у тюрмі, і в нього забрали шоферські права, бо виявили в крові алкоголь. Він написав, що приїде через кілька днів, і просив мене про все домовитися. Катаріна нічого не знає, вона його ніколи не бачила. Я скажу, що ти мій шуряк. А ти на все відповідай «так» або зовсім мовчи.
— А документи? А завтра що буде?
— Коли ти, нарешті, навчишся лічити один-два-три, а не два-один-три. Тобі треба зникнути, тобі треба перебути десь ніч. Хіба краще — сьогодні вночі померти, а завтра мати надійні документи? Завтра я туди заскочу, твій Пауль іще щось придумає.
Георг торкнувся його руки. Пауль глянув на нього і зробив йому гримасу, мов дитині, щоб вона не плакала. Його лоб був світліший, ніж щоки, на ньому було менше веснянок. Вже саме те, що Пауль ішов поруч, заспокоювало Георга. Хоч би він не пішов назад. І Георг сказав:
— Нас можуть кожної хвилини арештувати
