Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Нічого не вдієш, літо, — мовила Роланда. — Доводиться вранці давати їм трохи волі.— Вона обернулася до Равіка. — У четвер мій прощальний вечір. Мадам влаштовує бенкет на мою честь. Ти прийдеш?

— У четвер?

— Так.

У четвер, подумав Равік. За сім днів. Сім днів, наче сім років. У четвер… Тоді вже давно буде по всьому. В четвер… Хто може задумувати щось за такий довгий час?

— Звичайно, прийду, — відповів він. — А де він буде?

— Тут. О шостій годині.

— Добре. Я прийду. На добраніч, Роландо.

— На добраніч, Равіку.

Це сталося, коли він уводив стягувач. Раптом його ніби залила гаряча, навальна хвиля. Він на мить затримався. Відкрита червона рана, легенька пара, що здіймалася з теплих вологих серветок, на яких лежали відсунуті вгору кишки, кров, що проступала з дрібніших судин навколо жил, затиснутих клемами… У яскравому світлі ламп він раптом побачив Ежені, що запитально дивилася на нього, побачив кожну пору й кожен волосок на великому Веберовому обличчі… За мить він опанував себе і знов спокійно взявся до роботи.

Він почав зашивати рану. Руки орудували машинально. Рана поступово закривалася. Він відчув, як із ямок під пахвами по руках і по тілу в нього тече піт.

— Ви б не докінчили за мене шов? — спитав він Вебера.

— Добре. Щось сталося?

— Ні. Просто парко. Я сьогодні не виспався.

Вебер перехопив погляд Ежені.

— Буває, Ежені,— сказав він. — Навіть із праведниками.

На мить операційна захиталася в нього перед очима.

Страшна втома. Вебер зашивав далі. Равік машинально допомагав йому. Язик у нього спух. Піднебіння стало як ватяне. Він дихав дуже повільно. Мак, подумав наче хтось чужий у ньому. Мак у Фландрії. Розпанаханий червоний живіт. Червона розквітла квітка маку, безсоромна таємниця життя — під самою рукою з ножем. Судома, що пробігла від плечей до пальців, магнітний контакт. Це смерть десь здалеку давала йому знак. Я не повинен більше оперувати, поки все те не скінчиться, подумав він.

Вебер змастив йодом закінчений шов.

— Усе.

Ежені пересунула оперованого на візок і тихо викотила з кімнати.

— Дати вам сигарету? — спитав Вебер,

— Ні. Мені треба йти. Є справи. Я вам більше не потрібен?

— Ні.— Вебер вражено подивився на нього. — Чого ви так поспішаєте? Випийте вермуту з содовою водою або чогось прохолодного.

— Не можу. Мені справді треба йти! Я не думав, що вже так пізно. До побачення, Вебере.

Він швидко вийшов. Таксі, подумав він надворі. Якнайшвидше спіймати таксі. Побачивши якийсь «сітроен», він зупинив його.

— До готелю «Принц Уельський»! Швидко!

Треба сказати Веберові, хай кілька днів обходиться без мене, подумав Равік. Це не робота. Я шаленію, коли раптом під час операції подумаю, що саме тепер може зателефонувати Гааке.

Равік розрахувався з водієм і зайшов до вестибюля. Йому здавалося, що ліфт ніколи не прийде. Піднявшись врешті на свій поверх, він перейшов широкий коридор і квапливо відімкнув номер. Швидше до телефону. Він підняв трубку так, ніби то була важка гиря.

— Говорить фон Горн. До мене ніхто не дзвонив?

— Хвилиночку, пане.

Равік почекав. Знов почувся голос телефоністки.

— Ні. Не дзвонив ніхто.

— Дякую.

Морозов прийшов надвечір.

— Ти обідав? — спитав він.

— Ні. Чекав на тебе. Ми можемо попоїсти разом тут.

— Не вигадуй. Це впаде в око. У Парижі ніхто не обідає в номері. Хіба що хтось хворий. Іди попоїж. А я побуду тут. У цей час ніхто не подзвонить. Всі обідають. Священний звичай. А часом би він усе-таки подзвонив, я назвуся твоїм служником, візьму в нього номер телефону і скажу, що ти повернешся за півгодини.

Равік завагався.

— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Я повернуся за двадцять хвилин.

— Не поспішай. Ти й так довго чекав. Тепер тобі не можна нервуватися. Ти підеш до «Фуке»?

— Так.

— Замов собі «вувре» врожаю тридцять сьомого року. Я саме звідти. Чудове вино.

— Добре.

Равік спустився ліфтом донизу, швидко перетнув вулицю і пройшов терасу ресторану. Тоді покрутився по залі. Гааке ніде не було. Равік сів за вільний столик з боку авеню Георга П’ятого й замовив яловичу печеню, салат, козячий сир і карафку «вувре».

Обідаючи, він стежив за собою. Присилував себе розкуштувати вино. Воно було не міцне й ледь іскристе. Він їв поволі, озирався навколо, зводив очі на небо, що блакитним шовковим прапором повисло над Тріумфальною аркою. Тоді замовив ще одну карафку вина й відчув його терпкуватий смак. Поволі викурив сигарету. Він не хотів поспішати, тому ще трохи посидів, роздивляючись на перехожих. Потім устав, перетнув вулицю й пішов назад до готелю «Принц Уельський». За цей час він про все забув.

— Ну, яке «вувре»? — спитав Морозов.

— Добре.

Морозов витяг кишенькові шахи.

— Зіграємо партію?

— Давай.

Вони розставили фігури, повтикавши їх у дірочки на шахівниці. Морозов сів у крісло, а Равік на канапу.

— Мабуть, без паспорта я тут не проживу більше як три дні,— сказав він.

— Тебе вже питали про нього?

— Ще ні. Часом вони вимагають паспорт з візою, коли ти вселяєшся. Тому я й перебрався сюди вночі. Черговий не дуже розпитував мене. Я сказав йому, що наймаю номер на п’ять днів.

— У дорогих готелях на це не звертають особливої уваги.

— Та коли вони все-таки попросять, щоб я показав паспорт, буде важко залишитися.

— Поки що ніхто тебе не чіпає. Я дізнавався в «Георгові П’ятому» і в «Ріці», там теж не вимагають паспорта. Ти записався американцем?

— Ні. Голландцем із Утрехта. Трохи не пасувало німецьке прізвище. Тому про всяк випадок я його ледь змінив — ван Горн, а не фон Горн. Гааке не почує різниці, коли спитає про мене.

— Добре. Думаю, що все буде гаразд. Ти ж найняв не якийсь там дешевий номер, тому тобою ніхто не зацікавиться.

— Я теж так думаю.

— Шкода, що ти назвав себе Горном. Я міг би тобі дістати бездоганне посвідчення особи, дійсне ще цілий рік. Одного мого приятеля, що помер сім місяців тому. Коли поліція оглядала тіло, ми сказали, що то був безпаспортний німецький утікач. І так урятували посвідчення. Хіба не однаково, що його десь поховали як Йозефа Вайса. А тут з його паперами жило вже двоє емігрантів. Звати його було Іван Клюге. Як бачиш, не російське прізвище. Зблякла фотографія в профіль, без печатки, її легко замінити.

— Краще хай буде так, як є,— сказав Равік. — Коли я звідси виберуся, прізвище Горн мені вже не буде потрібне й папери також.

— З посвідченням я б не боявся поліції. Зрештою, вона й не прийде. Поліція не