Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

на вулицях, грюкіт вікон, панічна метушня ластівок у прозорому грудневому небі, - він відхилив тоді фіранку, щоб глянути, що ж там скоїлося, - “це воно, матусю, це воно!” - сказав він з моторошним відчуттям полегкості, побачивши в небі різноколірні кулі - червоні й зелені, жовті, ніби великі помаранчі, сині - безліч мандрівних куль, що літали поміж переляканих ластівок, пливли якийсь час у прозорому повітрі і раптом полопалися безгучно й одночасно, і тоді на місто посипалися тисячі папірців, ураган летючих пасквілів, - тож візник скористався з такої нагоди, і вони пустилися навтьоки, поки ще ніхто з базарного натовпу не впізнав карети володаря, “бо люди накинулися на ті папірці, мій генерале, вони зачитували їхній текст з балконів, повторювали їх напам’ять: “геть диктатуру!” - кричали вони, - “смерть тиранові!” - і навіть вартові президентського палацу голосно читали в коридорах: “союз усього народу проти вікового деспотизму!” - “патріотична єдність проти корупції та засилля військових!” - “досить крові!” - вигукували вони, - “досить Сваволі!” - ціла країна прокинулася від тисячолітнього сну в ту саму мить, коли він вийшов з каретного сараю і почув страшну звістку: “мій генерале, Патрісіо Арагонеса смертельно поранено отруєною стрілою!” За кілька років до того, бувши одного вечора не в гуморі, він запропонував Патрісіо Арагонесу розіграти життя, кинувши жереб: “якщо випаде решка - помреш ти, якщо орел - я”, - але Патрісіо Арагонес зауважив, що вони помруть разом, бо ж на всіх монетах з обох боків викарбувані профілі їх обох, - тоді в і н запропонував розіграти життя в доміно - хто переможе в двадцяти партіях, і Патрісіо Арагонес погодився: “це для мене велика честь, мій генерале, я залюбки зіграю з вами, якщо ви тільки дозволите мені обігрувати вас”, - і він пристав на цю умову, отож вони зіграли одну партію, зіграли другу, зіграли двадцяту, і в усіх перемагав Патрісіо Арагонес, адже в і н звичайно вигравав тільки тому, що ніхто не смів його обігрувати; бій був довгий і запеклий, вони дійшли вже до останньої партії, а він так і не виграв жодної, і Патрісіо Арагонес витирав піт рукавом сорочки, зітхаючи: “співчуваю вам усією душею, мій генерале, але мені не хочеться помирати!..” - і тоді він став збирати кісточки, акуратно склав їх у дерев’яну коробочку, примовляючи, як шкільний учитель проказує урок, що він теж не збирається вмирати за гральним столиком, а тільки в належний час та в належному місці, помре природною смертю, уві сні, як на самому початку його правління пророчили віщі води в мисках ворожок, - “і навіть не так, бо, коли добре поміркувати, то Бендісьйон Альварадо народила мене не для того, щоб я зважав на якісь там миски, а для того, щоб я панував, і, зрештою, я - це я, а не ти, отож дякуй богові, що це всього-на-всього гра!” - казав він, криво осміхаючись; він не уявляв ні тоді, ні згодом, що цей страшний жарт справдиться того вечора, коли він увійде до кімнати Патрісіо Арагонеса і застане його, отруєного, віч-на-віч із наглою смертю, без жодної надії на порятунок, і ще з порогу простягне руку, вітаючи його: “хай милує тебе Господь, велика честь віддати життя за вітчизну!” Він зоставався з хворим наодинці впродовж повільної агонії, сам подавав йому обезболюючі ліки, - Патрісіо Арагонес приймав їх, не дякуючи, і повторював щоразу: “я ненадовго залишу вас тут із вашим паскудним світом, мій генерале, чує моє серце, що ми скоро зустрінемося в пеклі, я звиватимусь, як той в’юн, од цієї клятої отрути, а ви - з власною головою в руках, не знатимете, куди її приткнути, - я кажу чесно, мій генерале, бо тепер можу зізнатися, що ніколи не любив вас, як ви собі думали, а ще від часів флібустьєрів, коли собі на лихо потрапив у ваші руки, я благав, щоб вас убили, я бажав вам бодай легкої Схмерті, аби тільки поквитатися за це сирітське життя, що ви мені дарували, спершу сплющили довбешкою мені ноги, щоб вони стали наче у сновиди, такі, як ваші, потім прокололи мені кравецьким шилом мошонку, аби і в мене зробилася грижа, а далі силували пити скипидар, щоб я розучився читати й писати, - а моїй матері так важко було вивчити мене! - ви завжди змушували мене з’являтися на люди, бо самі боялися, і не через те, що ви потрібні вітчизні живі, як ви кажете, а тому, що і в найбільшого сміливця мороз піде по задниці, коли він коронує найвродливішу повію, не відаючи, де його спіткає смерть, - я кажу це вам чесно, мій генерале!” - його ж ображала не зухвалість, а невдячність Патрісіо Арагонеса, якому він дав змогу жити по-королівськи: “я дав тобі те, чого ніхто нікому ще не давав, я ж тобі й жінок своїх позичав!” - “про це і згадувати не варт, мій генерале, бо ліпше б мені повідбивали все хазяйство; довбешкою, аніж валяти цих самиць, немов телиць, коли їх тавруєш, тільки ж ці бездушні байстрючки і заліза не відчувають, вони не хвицають ногами, не качаються, не стогнуть так, як телиці, їхні стегна не димують, не пахнуть горілим, а путня жінка ще й не таке може! - ці ж підставляються, як дохлі корови, щоб чоловік робив собі, що хоче, а самі тим часом і далі чистять картоплю, і знай гукають до інших: “поглянь-но на кухню, а то ще рис пригорить, поки я тут байдикую”, - тільки ви й могли повірити, ніби ця гидота і є любов, бо нічого більше не знали, мій генерале, кажу вам прямо!” - і тоді він заревів: “ану замовкни, чуєш, замовкни, бо пожалкуєш!” - та Патрісіо Арагонес правив своєї не на жарт: “чого б це я мав замовкнути, коли єдине, що ви можете зробити, - це вбити мене, а мене вже й так убито; ви краще гляньте правді в вічі, мій генерале! аби ви собі добре знали, ніхто зроду вам не казав того, що справді думає, всі говорять те, що ви хочете почути, б’ють перед вами поклони, а самі готові пустити вам кулю в спину, - подякуйте долі хоча б за те, що я більше, ніж будь-хто в цьому світі співчуваю вам, бо тільки я один схожий на вас, тільки я один досить чесний, щоб сказати вам у вічі те, про що всі говорять, - що ніякий ви не законний президент, і утримуєте владу не завдяки своїм гарматам, - просто вас посадили англійці і підтримали грінго зі своїм сучим панцерником, я бачив, як ви заметушилися з переляку, не знали, з чого починати своє правління, коли грінго крикнули вам: “лишайся зі своїм борделем негритянським, побачимо, як ти впораєшся без нас!” - і ви досі не злізли зі свого крісла, і ніколи не злізете, бо не можете, хоч би й хотіли, скажіть чесно: ви добре знаєте, що