Мертві душі - Микола Гоголь

Мавра пішла, а Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще восьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь запліснявілою рідиною і безліччю мух на дні і почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалася по всьому папері, ліплячи скупо рядок на рядку і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого пробілу.

І до такого нікчемства, дріб'язковості, гидоти могла дійти людина? могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду,' все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, коли б показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м'яких юнацьких літ у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад, нічого не повертає! Могила милосердіша за неї, на могилі напишеться: тут почиває людина! але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдської старості.

"А чи не знаєте ви якого-небудь вашого приятеля?" сказав Плюшкін, згортаючи листа, "якому би знадобилися втікацькі душі".

"А у вас і втікачі є?" швидко спитав Чичиков опам'ятавшись.

"В тому-то й річ, що є. Зять робив довідки: каже, ніби й слід пропав, але ж він людина військова, майстер притупувати шпорою, а якби поклопотати по судах..."

"А скільки їх буде числом?"

"Та десятків із сім теж набереться".

"Та ну?"

"А Їй-Богу так! У мене ж що рік, то й тікають. Народ дуже вже зажерливий, від неробства завів звичку жерти, а в мене їсти й самому нічого... А я б уже за них що тільки дай, узяв би. Та порадьте вашому приятелеві: хай би хоч десяток знайшовся, так от у нього й добрий гріш. Адже ревізька душа ходить по п'ятсот карбованців".

"Ні, цього ми приятелеві й понюхати не дамо", сказав сам собі Чичиков і потім пояснив, що такого приятеля ніяк не знайдеться, що самі витрати в цій справі коштуватимуть більше; бо від судів треба відрізати поли власного каптана та тікати чимдалі; та коли вже він справді в такій скруті, то, бувши зворушений співчуттям, він ладен дати... але це така дрібниця, про яку навіть не варто й говорити".

"А скільки б ви дали?" спитав Плюшкін і сам ізжаднів: руки його затремтіли, як живе срібло.

"Я б дав по двадцять п'ять копійок за душу".

"А ви як купуєте, на готові?"

"Так, зразу гроші".

"Тільки, батечку, ради злиднів моїх, дали б уже по сорок копійок".

"Шановний!" сказав Чичиков: "не тільки по сорок копійок, по п'ятсот карбованців заплатив би! залюбки заплатив би, бо бачу поважний, добрий старик терпить з причини власної добродушності".

"А Їй-Богу, так! Їй-Богу, правда!" сказав Плюшкін, звісивши голову вниз і журливо похитавши нею, "все через добродушність".

"Ну, от бачите, я відразу збагнув ваш характер. Отже, чому ж не дати мені по п'ятсот карбованців за душу, але... достатку немає; по п'ять копійок, будь ласка, ладен прикинути, з тим, щоб кожна душа обійшлась, таким чином, по тридцять копійок".

"Ну, батечку, воля ваша, хоч по дві копійки прикиньте".

"По дві копійки прикину, будь ласка. Скільки їх у вас? Ви, здається, казали сімдесят?"

"Ні. Всіх набереться сімдесят вісім".

"Сімдесят вісім, сімдесят вісім, по тридцять копійок за душу, це буде..." тут герой наш одну секунду, не більше, подумав і сказав відразу: "це буде двадцять чотири карбованці і дев'яносто шість копійок!" він на арифметиці знався. Тут-таки примусив він Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші, які той узяв у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати Її. Підійшовши до бюра, він переглянув їх ще раз і поклав теж надзвичайно обережно до однієї з шухляд,

Тут-таки примусив він Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші, які той узяв у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати її.

де, певно, їм судилося бути похованими доти, доки отець Карп і отець Полікарп, два священики його села, не поховають його самого, на невимовну радість зятеві й дочці, а може, й капітанові, що записався йому в рідню. Сховавши гроші, Плюшкін сів у крісло і вже, здавалось, більше не міг знайти матерії про що говорити.

"А що, ви вже збираєтесь їхати?" сказав він, помітивши невеликий рух, який зробив Чичиков для того тільки, щоб дістати з кишені хустку.

Це запитання нагадало йому, що справді нема чого більше баритись. "Так, мені вже час!" промовив він, взявшись за капелюх. "А чайку?"

"Ні, чайку хай краще вже колись іншим разом". "Як же, а я наказав самовар. Я, признатись сказать, не охочий до чаю: напій дорогий, та й ціна на цукор піднялась немилосерда. Прошка! не треба самовара! Сухар віднеси