Мертві душі - Микола Гоголь

Де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковний купол, а може, й на хрест вибрався і, посковзнувшися звідти з перекладини, гримнув на землю, і тільки який-небудь дядько Михей, що стояв біля тебе, промовив, почухавши рукою в потилиці: "Ех, Ваня, і надало ж тобі!" а сам, обв'язавшись мотузком, поліз на твоє місце. Максим Телятников, швець. Хе, швець! п'яний, як швець, каже прислів'я. Знаю, знаю тебе, голубчику; якщо хочеш, усю історію твою розкажу: вчився ти в німця, що годував вас усіх разом, бив по спині ременем за неакуратність і не пускав на вулицю волочитись, і був ти диво, а не швець, і не нахвалиться було тобою німець, говорячи з дружиною або з камрадом. А як кінчилась твоя наука: "А ось тепер заведусь я своєю хатою", сказав ти, "та не так, як німець, що за копійкою труситься, а зразу забагатію". І ось давши панові чималий оброк, завів ти крамничку, набрав замовлень купу, та й ну працювати. Добув десь за дешевий гріш гнилушки товару й виграв, справді, вдвоє на кожному чоботі, та через тижнів два потріскались твої чоботи, і вилаяли тебе найганебніше. І от крамничка твоя спорожніла, і ти почав запивати, та валятись по вулицях, приказуючи: "Ні, погано на світі! немає життя руській людині, все німці заважають". А це що за мужик: Єлизавета Воробей.

Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!" Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім'я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. "Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб'ята?" казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: "ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. "Чий ти?" каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — "Такого й такого поміщика", відповідаєш ти жваво. — "Чого ти тут?" каже капітан-справник. — "Відпущений на оброк", відповідаєш ти, не запинаючись. — "Де твій паспорт?" — "У хазяїна, мішанина Пименова".— "Покликати Пименова! Ти Пименов?" — "Я Пименов". — "Давав він тобі паспорт свій?" — "Ні, не давав він мені ніякого паспорта". — "Що ж ти брешеш?" каже капітан-справник з додачею деякого крутого слівця. — "Так точно", відповідаєш ти жваво, "я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на збереження Антипові Прохорову, дзвонареві". — "Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?" — "Ні, не брав я від нього паспорта". —"Що ж ти знову брешеш!" каже капітан-справник, скріпивши мову якимсь крутим слівцем. "Де ж твій паспорт?" — "Він у мене був", кажеш ти проворно, "та, може статись, видно, якось дорогою загубив його". — "А солдатську шинель", каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу якесь круте слівце: "навіщо поцупив? і в священика теж скриню з міцними грішми?" — "І зовсім ні", кажеш ти, не зворухнувшись: "в злодійському ділі ніколи ще не бував". — "А чому ж шинель знайшли в тебе?" — "Не можу знати, мабуть, хтось інший приніс її". — "Ах, ти бестія, бестія!" каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. "А набийте йому на ноги колодки71 та відведіть у тюрму". —

"Ех-хе! дванадцята година!" сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинник. "Що ж це я так загаявся? Та ще хай би діло робив, а то ні з того, ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!" Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, взяв у руки теплий картуз і з паперами під рукою вирушив у цивільну палату вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг продовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє, як той давній Зевс Гомера, що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити брань любих йому героїв, або дати їм можливість закінчити бійку, але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справи до кінця; до того часу йому здавалося все неспокійним і незручним; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди треба чимшвидше з плечей. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і водночас тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті в провулок стикнувся з паном теж у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами. Пан скрикнув, це був Манілов. Вони схопили тут же один одного в обійми і хвилин п'ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години держав він обома руками руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших