Мертві душі - Микола Гоголь

знаєш! березовим віником, щоб смачніше! ось у тебе тепер добрий апетит, то щоб був ще кращий! От тільки спробуй зайти в комірку, а я тимчасом з вікна дивитимусь, їм ні в чому не можна довіряти", казав він далі, звернувшись до Чичикова, після того як Прошва забрався разом зі своїми чобітьми. Слідом за тим він почав і на Чичикова поглядати підозріло. Риси такої незвичайної великодушності почали йому здаватися неймовірними, і він подумав сам собі: "А чорт його знає, може, він просто хвалько, як усі ці мотяги; набреше, набреше, щоб побалакати, та напитися чаю, а потім і поїде собі!" А тому з обачності й разом бажаючи трохи перевірити його, сказав він, що непогано б укласти купчу якнайшвидше, бо, мовляв, усяко буває з людьми: сьогодні живий, а завтра й Бог відає.

Чичиков виявив готовість укласти її хоч і в цю хвилину й зажадав тільки списочка всіх селян.

Це заспокоїло Плюшкіна. Помітно було, що він придумував щось зробити, і справді, взявши ключі, наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, копирсався довго між склянками й чашками і нарешті промовив: "От і не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ, такі злодії! А ось чи оце не він?" Чичиков побачив у руках його графинчик, що весь був у пилу, як у фуфайці. "Ще покійниця робила", провадив далі Плюшкін: "шах-райка-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Комашки і всіляка погань були позалазили туди, але я все сміття повиймав і тепер ось чистенької я вам наллю чарочку".

Але Чичиков постарався відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що він вже і пив, і їв.

"Пили вже і їли!" сказав Плюшкін. "Та звісно, доброго товариства людину хоч де пізнаєш: він і не їсть, а ситий; а як отакий який злодюжка, так його скільки не годуй... От хоч би капітан приїде: "Дядечку", каже, "дайте чогось поїсти!" А я йому такий дядечко, як він мені дідусь. У себе дома їсти, мабуть, нічого, так от він і тиняється! Ага, вам же потрібен реєстрик усіх цих дармоїдів? Якже, я, мов знав, усіх їх списав на окремий папірець, щоб при першому поданні ревізії усіх їх викреслити". Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Розв'язуючи всякі пачки, він почастував гостя таким пилом, що той чхнув. Нарешті, витяг папірець, увесь списаний кругом. Селянських імен було на ньому густо як мошки. Були там усякі: і Парамонов, і Пименов, і Пантелеймонов, і навіть визирнув якийсь Григорій Доїжджай-не-доїдеш; усіх було понад сто двадцять. Чичиков посміхнувся, побачивши таку силу-силенну. Сховавши його в кишеню, він сказав Плюшкіну, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто.

"У місто? Та як же?., а дім як залишити? У мене ж народ — або злодій, або шахрай: за день так обберуть, що й каптана ні на чому буде повісити".

"То чи не маєте когось знайомого?"

"Та кого ж знайомого? Усі мої знайомі повмирали, або роззнайомились. Ох, батечку! як не мати, маю!" скрикнув він. "Адже знайомий сам голова, їздив навіть в давні літа до мене, як не знати! однокашники були, разом по парканах лазили! як незнайомий? там такий знайомий! так чи не до нього й написати?"

"Та звісно до нього".

"Якже, там такий знайомий! у школі були приятелі".

І на цьому дерев'яному обличчі раптом промайнув якийсь теплий промінь, полишилось не почуття, а якийсь блідий відбиток почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні води потопаючого, який викликав радісний крик у юрбі, що обступила берег. Але даремно зраділі брати й сестри кидають з берега мотузки й чекають, чи не вирине знову спина або стомлені борнею руки — поява була остання. Глухо все, і ще страшніша й порожніша стає після того заспокоєна поверхня безмовної стихії. Так і обличчя Плюшкіна, слідом за почуттям, що на мить промайнуло по ньому, стало ще бездушніше і ще вульгарніше.

"Лежала на столі чвертка чистого паперу", сказав він: "та не знаю, де поділась: люди в мене такі непутящі!" Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: "Мавро! чуєш, Мавро!" На поклик з'явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова: "Де ти заділа, розбійнице, папір?"

"Їй-Богу, пане, не бачила, опріч невеликого клаптичка, яким зволили прикрити чарку".

"А от я по очах бачу, що поцупила".

"Та на що ж би я поцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я".

"Брешеш, ти віднесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й віднесла".

"Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!"

"От зажди лишень: на страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! ось побачиш, як припечуть!"

"Та за що ж припечуть, коли я не брала і в руки чвертки? Хай уже за інший якийсь бабський гріх, а за злодійство ще мені ніхто не дорікав".

"А от чорти тебе й припечуть! скажуть: "Оце тобі, мотяго, за те, що пана дурила!" та гарячими тебе й припечуть!"

"А я скажу: ні за що! Їй-Богу, ні за що, не брала я... Та ось він лежить на столі. Завжди отак даремно дорікаєте!"

Плюшкін побачив, справді, чвертку й на хвилину спинився, пожував губами і промовив: "Ну, чого ж ти розходилася так: ач яка в'їдлива! їй скажи тільки одно слово, а вона вже у