Енеїда - Іван Котляревський

рушення Латина в царстві началось, Повсюдна муштра та учення, Все за жолнірство принялось. Дівки на "прутах роз'їзжали, Ціпками хлопців муштровали, Старі ж учились кидать в ціль. А баб старих на піч сажали І на печі їх штурмовали, Бач, для баталії в примір. 110 Були латинці дружні люди І воюватись мали хіть, Не всі з добра, хто од причуди, Щоб битися, то рад летіть. З гаряча часу, перші три дні, Зносили всяке збіжжя, злидні І оддавали все на рать: Посуду, хліб, одежу, гроші Своєй отчизни для сторожі, Що не було де і дівать. 111 Се поралася так Амата, К війні латинців підвела; Смутна була для неї хата, На улиці все і жила. Жінки з Аматою з'єднались, По всьому городу таскались І підмовляли воювать. Робили з Турном шури-мури, І затялись, хоть вон із шкури, Енеєві дочки не дать. 112 Коли жінки де замішались І їм ворочати дадуть; Коли з розказами втаскались Та пхикання ще додадуть, Прощайсь навік тогді з порядком, Пішло все к чорту неоглядком, Жінки поставлять на своє. Жінки! коли б ви більше їли, А менш пащиковать уміли, Були б в раю ви за сіє. 113 Як Турн біснується, лютує, В сусідні царства шле послів, Чи хто із них не поратує Против троянських злих синів; Коли Латин од поєдинків Сховавсь під спід своїх будинків І ждав, що буде за кінець; Коли Юнона скрізь літає, Всіх на Енея навертає Весільний збить з його вінець,— 114 Гуде в Латії дзвін віщовий І гасло всім к війні дає, Щоб всяк латинець був готовий К війні, в яку їх злость веде. Там крик, тут галас, там клепало, Тісниться люд і все тріщало. Війна в кровавих ризах тут; За нею рани, смерть, увіччя, Безбожность і безчоловіччя Хвіст мантії її несуть. 115 Була в Латії синагога, Збудована за давніх літ Для Януса, сердита бога, Которий дивних був приміт: Він мав на голові дві тварі, Чи гарниї були, чи харі, Об тім Виргилій сам мовчить; Но в мирне врем'я запирався, Коли ж із храма показався, Якраз війна і закипить. 116 По дзвону вся латинь сунула До храма, з криком всі неслись. І навстяж двері одімкнула, І Янус вибіг, як харциз. Воєнна буря закрутила, Латинське серце замутила, Завзятость всякого бере; "Війни, війни!" — кричать, бажають, Пекельним пламенем палають І молодеє і старе. 117 Латинці війско хоть зібрали, Та треба ж війську должносних, Які б на щотах класти знали, Які письменнійші Із них. Уже ж се мусить всякий знати, Що війско треба харчовати, І воїн без вина – хом’як. Без битой голої копійки, Без сей прелесниці-злодійки Не можна воювать ніяк. 118 Були златиї дні Астреї, І славний був тогді народ; Міняйлів брали в казначеї, А фиглярі писали щот, К роздачі порції — обтекар; Картьожник — хлібний добрий пекар, Гевальдигером — був шинькар, Вожатими — сліпці, каліки, Ораторами — недоріки, Шпигоном — з церкви паламар. 119 Всього не можна описати, В Латії що тогді було, Уже зволялося читати, Що в голові у них гуло. К війні хватались, поспішались, І сами о світі не знались, І все робили назворот: Що строїть треба, те ламали, Що треба кинуть, те ховали, Що класть в кишеню, клали в рот. 120 Нехай турбуються латинці, Готовляться проти троян, Нехай видумують гостинці Енею нашому в із'ян. Загляньмо, Турн що коверзує, Троянцям рать яку готує, Бо Турн і сам дзіндзівер-зух! Коли чи п'є — не проливає, Коли чи б'є — то вже влучає, Йому людей давить, як мух! 121 Та й видно, що не був в зневазі, Бо всі сусідні корольки По просьбі, мовби по приказі, Позапаляючи люльки, Пішли в поход з своїм народом, З начинням, потрухом і плодом, Щоб Турнові допомагать: Не дать Енеєві женитись, Не дать в Латії поселитись, К чортам енейців всіх послать. 122 Не хмара сонце заступила, Не вихор порохом вертить, Не галич чорна поле вкрила, Не буйний вітер се шумить. Се військо йде всіма шляхами, Се ратне брязкотить збруями, В Ардею — город поспіша. Стовп пороху під небо в'ється, Сама земля, здається, гнеться; Енею! де тепер душа? 123 Мезентій наперед тирренський Пред страшним воїнством гряде; Було полковник так Лубенський Колись к Полтаві полк веде, Під земляні полтавські вали (Де шведи голови поклали) Полтаву-матушку спасать; Пропали шведи тут прочвари, Пропав і вал — а булевари Досталось нам тепер топтать. 124 За сим на бендюгах плететься Байстрюк Авентій-попадич, З своєю челяддю ведеться, Як з блюдолизами панич. Знакомого він пана внучок, Добродій песиків і сучок І лошаків мінять охоч. Авентій був розбійник з пупку, Всіх тормошив, валяв на купку, Дивився бісом, гадом, сторч. 125 Тут військо кіннеє валилось І дуже руччеє було; Отаман звався Покотиллос, А асаул Караспуло. Се гречеськії проскіноси, Із Біломор'я все пендоси, З Мореа, Дельта, Кефалос; Везли з собою лагомини, Оливу, мило, риж, маслини, І капама, кебаб калос. 126 Цекул, пренестський коваленко, В Латію з військом также пхавсь; Так Сагайдачний з Дорошенком Козацьким військом величавсь. Один з бунчуком перед раттю, Позаду другий п'яну браттю Донським нагаєм підганяв. Рядочком їхали гарненько. З люльок тютюн тягли смачненько, А хто на конику куняв. 127 За сими плентавсь розбишака, Нептунів син, сподар Мезап, До бою був самий собака І лобом бився так, мов цап. Боєць, ярун і задирака, Стрілець, кулачник і рубака, І дужий був з його хлопак; В виски було кому як впнеться, Той насухо не оддереться; Такий ляхам був Желізняк. 128 Другим шляхом, з другого боку, Агамемноненко Галес Летить, мов поспіша до сроку Або к воді гарячий пес; Веде орду велику, многу Рутульцеві на підпомогу; Тут люд був разних язиків: Були аврунці, сидицяне, Калесці і ситикуляне І всяких-разних козаків. 129 За сими панськая дитина, Тезеєвич пан Іпполит, — Надута, горда, зла личина, З великим воїнством валить. Се був панич хороший, повний, Чорнявий, красний, сладкомовний, Що й мачуху був підкусив. Він не давав нікому спуску, Одних богинь мав на закуску, Брав часто там, де не просив. 130 Не можна, далебі, злічити, Які народи тут плелись, І на папір сей положити, Як, з ким, коли, відкіль взялась. Виргилій, бач, не нам був рівня, А видно, що начухав тім'я, Поки дрібненько описав. Були рутульці і сіканці, Аргавці, лабики, сакранці, Були такі, що враг їх зна. 131 Тут ще наїзниця скакала І військо немале вела; Собою всіх людей лякала І все, мов помелом, мела; Ся звалась діва — цар Камилла, До пупа жінка, там — кобила, Кобилячу всю мала стать: Чотири ноги, хвіст з прикладом, Хвостом моргала, била задом, Могла і говорить і ржать. 132 Коли чував хто о Полкані, То се була його сестра; Найбільш блукали по Кубані, А рід їх вийшов з-за Дністра. Камилла страшна воєвниця, І знахурка, і чарівниця, І скора на бігу була; Чрез гори і річки плигала, Із лука мітко в ціль стріляла, Багацько крові пролила. 133Така-то збірниця валялась, Енея щоб побити в пух; Уже Юнона де озлилась, То там запри кріпкенько дух. Жаль жаль Енея-неборака, Коли його на міль як рака, Завес допустить посадить. Чи він ввильне те в п’ятой части, Коли удасться змайстерить. ЧАСТИНА П'ЯТА 1Біда не по дерев'ях ходить, І хто її не скоштував? Біда біду, говорять, родить, Біда для нас — судьби устав! Еней в біді, як птичка в клітці; Запутався, мов рибка в сітці; Терявся в думах молодець. Ввесь світ, здавалось, зговорився, Ввесь мир на його напустився, Щоб розорить його вкінець. 2 Еней ту бачив страшну тучу, Що на його війна несла; В ній бачив гибель неминучу І мучивсь страшно, без числа. Як хвиля хвилю проганяла, Так думка думку пошибала; К олимпським руки простягав. Надеждою хоть підкреплявся, Но переміни він боявся, І дух його ізнемогав. 3 Ні ніч його не вгамовала, Він о війні все сумовав; І вся коли ватага спала, То він по берегу гуляв, Хоть з горя сильно ізнемігся; Мов простий, на піску улігся, Та думка спати не дала. Скажіть! тогді чи дуже спиться Як доля проти нас яриться І як для нас фортуна зла? 4 О сон!