Енеїда - Іван Котляревський

товаришу сказав: "Приляж к землі ти для підслуху, А я задам рутульцям духу, Гляди, щоб нас хто не спіткав". 87 Сказавши, першому Раменту Головку буйную одтяв, Ну дав зробить і тестаменту, К чортам його навік послав. Сей на руках знав ворожити, Кому знав скілько віку жити, Та не собі він був пророк. Другим ми часто пророкуєм, Як знахурі, чуже толкуєм, Собі ж шукаєм циганок. 88 А послі Ремових він воїв По одному всіх подушив; І блюдолизів, ложкомоїв Впрах, вдребезги перемізжив. Намацавши ж самого Рема, Потиснув, мов Хому Я рема, Що й очі вискочили преч; Вхвативсь за бороду кудлату І злому Трої супостату Макітру одділив од плеч. 89 Вблизі тут був намет Серрана, На сього Низ і наскакав; Він тілько що роздігсь з каптана І смачно по вечері спав. Низ шаблею мазнув по пупу, Зад з головою сплющив вкупу, Що із Серрана вийшов рак; Бо голова між ніг вплелася, А задня вгору піднялася; Умер фигурно неборак! 90 І Евріал, як Низ возився, То не гулявши простояв; Він также к сонним докосився, Врагів на той світ одправляв. Колов і різав без розбору, І як ніхто не мав з ним спору, То поравсь, мов в кошарі вовк; І виборних, і підпомощних, І простих, і старших вельможних, Хто ні попавсь, того і товк. 91 Попався Ретус Евріалу, Сей не зовсім іще заснув; Приїхавши од Турна з балу, Пальонки дома ковтонув, І тілько-тілько забувався, Як Евріал к йому підкрався І просто в рот кинжал уткнув, І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку, Тут Ретус душу ізригнув. 92 Наш Евріал остервенився, Забув, що на часок зайшов; В намет к Мезапу був пустився, Там може б смерть собі найшов; Но повстрічався з другом Низом, З запальчивим, як сам, харцизом, Сей Евріала удержав. "Покиньмо кров врагам пускати, Пора нам відсіль уплітати", — Низ Евріалові сказав. 93 Як вовк овець смиренних душить, Коли в кошару завіта, Курчатам тхір головки сушить, Без крику мізок висмокта. Як, добре врем'я угодивши І сіркою хлів накуривши, Без крику крадуть слимаки Гусей, курей, качок, індиків У гевалів і амаликів, Що роблять часто і дяки. 94 Так наші смілиї вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки, За честь і к князю за любов. Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильнійша од гармат, Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат. 95 Так порався Низ з Евріалом, Дали рутульцям накарпас; Земля взялась од крові калом, Поляк піднявся б по с а м п а с. Но наші по крові бродили, Мов на торгу музик водили, І убирались на простор: Щоб швидче поспішить к Енею Похвастать храбростю своєю І Турнів розказать задор. 96 Уже із лагеря щасливо Убрались наші смільчаки; Раділо серце не трусливо, Жвяхтіли мокрі личаки, Із хмари місяць показався, І од землі туман піднявся, Все віщовало добрий путь. Як ось Волсент гульк із долини З полком латинської дружини. Біда! як нашим увильнуть? 97 Дали якраз до лісу тягу, Бистріше бігли од хортів; Спасались бідні на одвагу Від супостатів, ворогів. Так пара горличок невинних Летять спастись в лісах обширних Од злого кібчика когтей. На зло, назначено судьбою, Слідитиме скрізь за тобою, Не утечеш за сто морей. 98 Латинці до лісу слідили Одважних наших розбишак І часовими окружили, Що з лісу не шмигнеш ніяк; А часть, розсипавшись по лісу, Піймали одного зарізу, То Евріала-молодця. Тогді Низ на вербу збирався, Як Евріал врагам попався, Мов між вовків плоха вівця. 99 Низ — глядь, і бачить Евріала, Що тішаться ним вороги; Важка печаль на серце пала, Кричить к Зевесу: "Помоги!" Коп'є булатне направляє, В латинців просто посилає, Сульмону серце пробива; Як сніп, на землю повалився, Не вспів і охнуть, а скривився, В послідній раз Сульмон зіва. 100 Вслід за коп'єм стрілу пускає І просто Тагові в висок; Душа із тіла вилітає, На жовтий пада труп пісок. Волсент утратив воїв пару, Кленеть невидимую кару І в ярости, як віл, реве: "За кров Сульмонову і Тага Умреш, проклята упиряга, За ними вслід пошлю тебе". 101 І замахнувсь на Евріала, Щоб знять головку палашем; Тут храбрість Низова пропала, І серце стало кулішем. Біжить, летить, кричить щосили: "Пеккатум робиш, фратер милий, Невинному морс задаєш: Я стультус, лятро, розбишака, Неквіссімус і гайдамака; Постій! невинную кров ллєш". 102 Но замахнувшись, не вдержався, Волсент головку одчесав: Головка, мов кавун качався, Язик невнятно белькотав. Уста коральні посиніли, Рум'яні щоки поблідніли, І білий цвіт в лиці пожовк; Закрилися і ясні очі, Покрились тьмою вічной ночі, Навіки милий глас умовк. 103 Уздрівши Низ труп Евріала, Од ярости осатанів; Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів, Як блискавка проходить тучу, Він так пробіг врагів між кучу І до Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь. 104 Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада; Так Низ, Волсентія убивши, І сам лишився живота; Бо всі на його і напали, На смерть звертіли і зім'яли І голову зняли з плечей. Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славниї услуги На вічность пам'яти своєй. 105 Латинці зараз ізробили Абияк мари із дрючків; На них Волсента положили І понесли до земляків. А буйні голови поклали В мішок і теж з собой помчали, Мов пару гарних дубівок. Но в лагері найшли різниці, Лежали битих м'яс копиці, Печінок, легкого, кишок. 106 Як тілько що восток зардівся, Світилка Фебова взійшла; То Турн тогді уже наївся, Оп'ять о битві помишляв. Велів тривогу бить в клепало, Щоб військо к бою виступало, Оддать троянцям з баришком За зроблену вночі потіху; Для більшого ж: з троянців сміху Велів взять голови з мішком. 107 Свого ж держася уговору, Троянці в кріпости сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Но дать отпор були готові І до остатнєй каплі крові Свою свободу боронить І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить. 108 На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт, Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злости, На глум підняти мертві кости, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть. 1О9 Троянці зараз одгадали, Чиї то голови стримлять; Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб'ят. Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку продались. Як мати вість таку почула, То тілько вічно не заснула, Бо зуби у неї стялись. 110 А одійшовши, в груди билась, Волосся рвала з голови, Ревла, щипалася, дрочилась, Мов ум змішався у вдови: Побігла з криком вокруг вала І голову коли пізнала Свого синочка Евруся, То на валу і розпласталась, Кричала, гедзилась, качалась, Кувікала, мов порося. 111 І диким голосом завила: "О сину! світ моїх очей! Чи я ж тебе на те родила, Щоб згинув ти од злих людей? Щоб ти мене — стару, слабую, Завівши в землю сю чужую, На вічний вік осиротив. Моя ти радість і одрада, Моя заслона і ограда; Мене од всіх ти боронив. 112 Тепер до кого прихилюся, Хто злую долю облегчить? Куди в біді я притулюся? Слабу ніхто не приглядить! Тепер прощайте всі поклони, Що получала во дні они Од вдов, дівчат і молодиць; За дивні брови соболині, За очі ясні соколині, Що здатний був до вечерниць. 113 Коли б мені твій труп достати І тіло білеє обмить, І з похороном поховати, До ями з миром проводить. О боги! як ви допустили, Щоб і одинчика убили І настромили на віху Його козацькую головку; Десь світ вертиться сей без толку, Що тут дають і добрим тьху. 114 А ви, що Евруся згубили, Щоб ваш пропав собачий рід! Щоб ваші ж діти вас побили, Щоб з потрухом погиб ваш плід! Ох! Чом не звір я, чом не львиця? Чом не скажена я вовчиця? Щоб мні рутульців розідрать; Щоб