Відображення зла - Крістіна Жиглата, Атен-Фол

 Міа була така зайнята розкладанням речей та прибиранням будинку, що й не помітила того, як на подвір'я опустився тихий, спокійний вечір, котрий ніс за собою пахощі лісових квітів та ледь чутне шелестіння багряно-зеленого листя. Свіже повітря вривалося у навстіж відчинене вікно в кімнаті дівчини, яку Міа обрала для свого відпочинку. Будинок мав не одну спальну кімнату та дівчина обрала саме цю, через широчезне ліжко та краєвид, який виднівся через віконну раму.

 Дівчина вкотре наповнила свої легені чистим повітрям, а її погляд зупинився десь посеред лісової галявини. На її устах з’явилася виражена усмішка і було видно те, що Міа не помилилася з обраною місциною. 

 Телефон знову задзвонив і звуки вібрації відволікли дівчину від роздумів. 

 - Тобі ще не набридло? Хіба не зрозуміло те, що я не бажаю з тобою розмовляти!? Зрадник!!! - ледь чутно промовила Міа. - Можеш скористатися послугами іншої, - додала та вже голосніше. Телефон на якусь мить змовк та вже за декілька секунд знову дав про себе знати. Міа з радістю вимкнула б його та так вона лишала себе можливості спілкування з близькими та колегами по роботі. 

 - " Нехай тепер він понервує " - пробігала думка в Мієній голові, коли вона видаляла неприйнятий виклик від свого колишнього. 

 Дивлячись на подвір'я дівчина помітила чоловіка. Саме того, який зустрів її з сокирою в руках, та тільки цього разу замість сокири був шкіряний поводок, а супроводжав чоловіка великий чорний пес. Міа не розбиралася в породах собак та цього красунчика дівчина змогла розпізнати. Схожого пітбультер'єра мав бос Мії і частенько хизувався фотознімками, які робив на свій гаджет. 

 Телефон дівчини знову завібрував. Цього разу це була Мієна мама і вона не роздумуючи прийняла виклик.

Вони розговорилися, а так як зв'язок в середині будинку був дуже поганий, дівчині довелося вийти на подвір'я. Приділивши розмові з рідною людиною хвилин сорок Міа й не помітила, як на землю опустилася темрява, а співи денних птахів поневолі змінили звуки нічного лісу. 

 Закінчивши розмову дівчина подивилася на будинок. Вона стояла як раз неподалік від того вікна кімнати, у якій збиралася провести першу ніч. Міа була здивована тому, що не бачила світла у вікні. Вона точно пам'ятала, що залишала його увімкненим.

 Увімкнувши ліхтарик на своєму молільнику, дівчина пройшла в середину будинку. Світла ніде не було. Зв'язок також підводив. Міа намагалася зателефонувати в службу підтримки та в неї це ніяк не виходило, через погане покриття мережі. Дівчина знову вийшла на подвір'я в намаганні зловити хоча б одну вертикальну паличку, яка то зникала то знову з'являлася в правому верхньому куті мобільного пристрою. 

 - Тут таке частенько буває… В нашій глушині, - пролунав чоловічий голос за спиною в наляканої дівчини, коли та задерши телефон якомога вище, знову слухала короткі гудки.

  Міа не чула того, як чоловік підійшов до неї ззаду і мимоволі здригнулась так, що телефон випав у неї з рук. 

 - Вибач! Я зовсім не хотів тебе налякати, - сказав чоловік підіймаючи гаджета з землі. - Міа...? Так!? Я не помиляюсь!? Просто наша перша зустріч була не дуже..., - промовив хлопець протягуючи дівчині втрачену річ. Ліхтарик на мобільнику при цьому освітлював Мієне обличчя і на ньому виразно промальовувалися риси страху. 

 - Ви Еш? - видавила із сухого горла Міа перше, що спало її на думку, беручи з руки чоловіка свого гаджета. 

 - Так! Тільки  давай не "ви", а "ти"… Домовились!? - промовив чоловік спокійним тоном. 

 - Домовились! - сказала Міа зніяковіло. - Я просто вперше в такій от ситуації і.... не зовсім...

 - Та все добре! Не хвилюйся!  - перебив Еш налякану дівчину, посміхнувшись їй. - Ти мабуть чекаєш на своїх друзів чи родичів? - зробивши секундну перерву в розмові запитав Еш. - Нууу така гарна дівчина не може бути сама в такій глушині як ця! - поцікавився чоловік та Міа відбулася відмовчуванням. Дівчині зовсім не хотілося ділитися з ледве знайомою людиною своїми проблемами. 

 - А ваш..., Твій собака!? - виправила себе дівчина. - Я бачила тебе з твоїм другом, - намагаючись підтримати розмову запитала Міа. 

 - А Рів!? Ми з ним кожного вечора прогулюємося околицями цих місць і насолоджуємося місцевими пейзажами, - відповів чоловік, а в його голосі відчувалися саркастичні нотки. - Зараз саме той час, коли я можу приділити собі увагу та прогулятися з Рівом, - промовив Еш почухавши потилицю, а потім різко додав. - Ти мабуть вважаєш, що в такій глушині може жити тільки якийсь маніяк, який переховується від світу, - сказав хлопець, а крізь його чорну-густу бороду вирвалася легенька усмішка. - Я доглядаю свою хвору бабцю. В неї окрім мене нікого не лишилося, то ж ось... так... Друзі давно радили віддати бідолашну до місцини для таких ось людей як вона… Та дивлячись на те, що бабуся за життя зробила для мене, я просто не можу цього зробити. Ось так я й застряг тут! - погляд хлопця закружляв навкруги. - Тож, якщо потрібна якась допомога, можеш звертатися в любий час доби. Буду радий допомогти! 

 Дівчина вже готова була розповісти хлопцю про чоловіка зрадника та про підступну подругу, як їхню з Ешом розмову перебив голосний гавкіт Ріва. Пес прибіг з темного лісу та кинувся облизувати хазяїна. 

 - Свої Рів! Свої! - суворо промовив Еш, тикаючи вказівним пальцем на дівчину.