Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Більше не перший. Головний.

© Кирило Бойко

- Знайшовся чувак, готовий викласти за тачку двадцятку[1] .

- Може, не будеш усе ж таки продавати? - жалібно муркоче киця, постукуючи пальчиком мені по грудях. Дряпає головою по плечу, так що під пахвою лоскоче. Згинаючи руку в лікті, злегка блокую ці рухи, але загалом терплю. Навіть коли вона, відпльовуючись від власного волосся, яке ненароком скинув їй на обличчя, штовхає мене в бік. - Що ти мовчиш? Тобі ж вона подобається, так? М-м-м, Кір? А гроші в нас і так є.

Повертаюся і з'їжджаю вниз ліжком, поки не опиняємося віч-на-віч. Дуже щільно, бо рукою, на якій вона лежить, теж підтягую.

Очі в очі.

- Мало, - тихо відповідаю.

- Чому тобі постійно мало? Через те, що сказав Ренат Ільдарович? Через мене? - так само тихо відгукується Варя. - Це... Це все маячня. Я не захворію. У мене все чудово.

- Зараз неважливо, що хто сказав. Я так вирішив, - кажу, не змінюючи темпу. - Не треба сперечатися.

- Я не сперечаюся. Просто...

- Я кохаю тебе, - перебиваю я.

Чекаю відповіді, ніби вона ще може бути варіативною.

- І я тебе кохаю.

Тільки після цього притискаюся до дружини обличчям.

Завмираємо.

- Добре так, - шепоче Варя неквапливо, майже сонно. - Тихо. Тепло. Спокійно.

- Угу.

Так все і було. Приблизно до середини квітня. А потім, блядь, стався новий треш.

Після продажу своєї "елітки" придивлявся різні бюджетні варіанти серед беушних тачок. Ніяких понтів, суто для зручності своєї родини. Якраз із чергових, не найвдаліших оглядин повертався, коли зателефонувала Варя.

- Кір... Привіт...

Чую, що плаче, і відразу рубає по всіх вишках.

- Що сталося?

- Мама... Мама в лікарні... Побив... Сильно... Бабуся дзвонила... - постійно переривається, а до мене і без того наче ривками інформація доходить. Закушуючи губи, шалено витріщаю очі. Давно крокувати перестав. Стою посеред тротуару, не помічаючи, як натовп огинає. - Усе дуже погано... І з дитиною... Кровотеча... Я поїду... Ти... Ти зі мною можеш?

Довго не відповідаю, тільки тому що все ще наздоганяю. Потім, звісно, одразу видихаю:

- Викликай таксі, я вже близько. І це... - морщачись, шкребу великим пальцем брову. Ковтаю, намагаючись зупинити те, що там розкручується. Зараз, як ніколи, важливий баланс. - Приготуй мені якийсь чистий одяг, - кажу, нарешті.

Не уточнюю, що весь у багнюці, бо під тачкою не полінувався полазити. Але Варі зараз це й не потрібно знати.

- Добре. Приготую. І чекаю.

Останні п'ять хвилин до дому серце продовжує працювати на підвищених обертах. Розповзається по грудях щось таке давнє, страшне, гниле. Пече і капає гноєм. Але, з'явившись у квартиру, я, безумовно, роблю вигляд, що абсолютно спокійний.

Поки Варя, втираючи сльози, подає чистий одяг, мию руки й обличчя.

- От як так можна, а? Вона ж вагітна... Це ж... Звірство... - голосить вона.

А я пірнаю під струмінь головою. Мочу, поки по спині не тече.

- А якщо вона помре? Або з дитиною що... Як же так можна?.. Як?

Мовчки закриваю кран. Витираюся. Так само мовчки одягаюся. Навіть у дорозі жодного слова не видаю. Не можу, ніби заклинило. Просто стискаю Варину долоню і слухаю, як вона раз у раз зривається на тихий плач.

Здавалося б, давно все коріння відрубав, але провини не питає. Відчуваю за цього ірода. А з нею і сором. От на хріна мені це треба?

Розплатившись із водієм, притримую Варю біля входу. Стираючи зі щік сльози, переконливо кажу:

- Вдихни глибоко і повільно видихни. Постарайся заспокоїтися. Не варто ні тобі нервувати, ні матері. Не допоможе. А ось нашкодити цілком може. Розумієш мене, Центуріоне?

- Угу, - тремтячи губами, слабо киває.

Звісно, я розумію, що це її мати. І якими б не були їхні стосунки, хоч ти сотню років не контактуй, моментами тягнуть усі ці грьобані сполучні так, що не продихнути. Рве жили, як себе не переконуй, що похрін на все.

- Ну ж бо, рідна, заспокоюємося і заходимо.

- Зараз... - бурмоче Варя.

Вчіпляючись руками в розвороти моєї шкірянки, пірнає мені під підборіддя. Обіймаю, поки вирівнює дихання. Машинально ковзаю поглядом по деревах, що ростуть поруч із корпусами, і несвідомо вичіплюю з них одне - квітуче. Чомусь саме в цей момент приходить думка, що за підсумком ми всі запам'ятаємо цей день.

- Усе? - заглядаю Варенику в очі, коли вона відсторонюється.

Киває, і я беру її за руку. Після... просто працюємо на життя. Інакше не можу це назвати. Тата, сволоту цю, біля дверей у блок не виявляю. Стоять тільки прибиті шоком і горем батьки мачухи. Вони нічого і не знають толком. У відділення їх, звісно, не пустили, а лікарі, як забрали Валентину Миколаївну, так і не з'являлися. Повертаюся на пост, проплачую "вхід". Бахіли, халати, маски - у повному обмундируванні йдемо.