Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Балакати - не моє, - вимовляє Сергій Миколайович грубувато. - Просто вітаю і всіх благ бажаю. Нехай життя виконує, і ви не відставайте.

- Порада та любов, - приєднується його дружина.

- Усе в них буде, - підсумовує їхній син Ярослав напрочуд схожими з Бойкою інтонаціями і тембром. - По очах бачу, - так пильно дивиться, що мені навіть ніяково стає. - Не охолоджуйтеся.

- Спасибі вам за все, - зніяковіло, але щиро лепечу я. - І вам, Сергію Миколайовичу... І вам, Маріє Адамівно... Адаме Терентійовичу...

Останньому нічого сказати не встигаю.

- Мені дякувати не варто, - усміхається той з особливою харизмою. - Я просто весілля люблю.

- Та прям... - сміється його дружина - Єва. Очі закочує, нібито з єхидством, але насправді дивиться на нього із захопленням. - Тільки по весіллях і гуляєш.

- А то, - негайно відгукується Титов. - Молочу й підмолочую! Гей, Марусю, допивай, - підганяє дорослу доньку. - Ну, все, хлопці... - оглядає наш натовп. - Усі готові? Погнали далі!

Дорогою до ресторану я трохи нервую. Не люблю метушню і пафос. Але, на щастя, в замовленому для нас залі ніяких надлишків розкоші і нудотної фальші не виявляється. Святкування проходить легко і завзято. Знову-таки переважно завдяки Адаму Терентійовичу.

- Молоді не вживають, а нам сам бог велів, - примовляє він, вкотре пускаючись із "пальним" в обхід. - Так, звісно, на денці... - запевняє і наливає повну стопку. - А от хлопці молодці. Як за друга тягнуть! - нахвалює Бойкіну бандитську компашку. - Потухнеш, я відвезу. Особисто, - це вже дружині. - Маруся? - доньці. - Перший раз, чи що? Не бійся. Давно не бачив, щоб зять тебе носив. Чи ви внучку мені плануєте?

- Тато!

- А що тато? Давно пора. Ярику, погано працюєш.

- Два сини, - незворушно і явно не вперше парирує той.

- Орел. Треба третього! І ви, молодь, - це вже нам. - Довго не позіхайте. А то життя, воно знаєте яке... - погляд розмитим стає, коли він його ніби крізь стіну вдалину спрямовує. - Стрімке це життя. Озирнутися не встигаєш: рік, два, десять - летять. А хочеться ж і онуків, і правнуків побачити. Правда? - на дружину дивиться.

- Правда, - погоджується та з усім, що він скаже, хоча сама слабкою не виглядає.

Внутрішня сила в ній горить, але така... Спокійна, чи що... У самому Титові схожа ж - незгасна й тиха, як вічний вогонь. А водночас така потужна, що всіх нас заряджає.

- Ось, - резюмує Адам Терентійович переконливо. - Раніше почнете, більше встигнете.

- Підтримую, - піднімає келих Сергій Миколайович. - Сім'я понад усе. Вчитися, працювати, реалізуватися по ходу зможете. А один одного і дітей завжди на першому місці тримати потрібно.

- І я плюсуюся, - встає зі своєю чаркою Курочкін. - У Китайській імперії був один великий правитель... 

Природно, ніхто вхламину не напивається. Рука в Адама Терентійовича, чи що, така легка... Сам він заявляє, що карма. Усі напідпитку, але при пам'яті.

Після першого столу йдемо танцювати. Бойка притискає мене до себе, і ми ніби самі залишаємося. Не особливо в ритми музики вслухаємося. Обійнявшись, злегка погойдуємося. В очі одне одному дивимося.

- Здається, я тобі ще щось винна, - тихо вимовляю я. - По днях не розрахувалася, - усміхаюся щасливо.

- Пізно, Центуріоне. Намотав лічильник. Років на сто.

- Нічого собі, запити! - обурююся і одразу сміюся.

- Впораєшся. Я в тебе вірю.

- Я в тебе теж, Бойка.

- Ось і чудово, - стискаючи міцніше, притискається губами до моєї скроні.

- Кожен наш танець у якомусь сенсі поворотний, помітив? - шепочу я.

- Угу, - відгукується Кір трохи здавлено. - Нехай і цей буде великим початком.

- Нехай... Тому що я тебе все.

- І я тебе все, Центуріон.

Видихаю щасливо. Повертаючи голову, кладу її своєму чоловікові на плече. Дивлюся на таких же щасливих гостей, що веселяться навколо нас, і безтурботно посміхаюся.

Що б хто не говорив, ми назавжди їх усіх запам'ятаємо. З особливою теплотою дякуватимемо за життя, за новий старт, за своєчасну безкорисливу і неоціненну підтримку, за душевне свято і за віру. У людей. У себе. І в любов. Справжню, рятівну і всесильну.