Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Шукати когось у відділенні та розпитувати не доводиться. Зустрічаємо в коридорі цілу бригаду. Вони у швидкому темпі штовхають каталку з мачухою з кабінету УЗД до ліфтів.

- Мамо, - здавлений тремтячий видих Варі прорізає всередині мене якісь провідні струни. Стискаючи щелепи, нагадую собі, що я, блядь, зі сталі. - Куди ви її везете?

- Варя... Доня... - обличчя і шия в синцях.

"Круто" входить ця картинка. Як лезо ножа.

- Піднімаємося в родове. Екстрено оперувати, - на ходу тараторить одна з медпрацівників. Голос, поставлений і високий, додатково зачіпає всі нервові закінчення. - Я сказала, екстрено! Швидше, хлопці.

- Мені страшно... - стогне Валентина Миколаївна. - Страшно...

- Можу я... - тут же кидається слідом Варя. - Можу я з вами піти? У мене всі аналізи свіжі. Я регулярно проходжу обстеження.

- Дівчино! Нам ніколи перевіряти. Рахунок на хвилини!

- Так не перевіряйте! - мчить за ними.

Ловлю її долоню.

- Варю, стій. Почекаємо тут.

- Ні... Ти почекай, добре? Я повинна... - тягне руку.

Пальці повільно вислизають, поки я судорожно міркую, що мені, блядь, робити далі. Ноги вростають у підлогу, у мізках цілковитий хаос.

Варя просто влітає з бригадою в ліфт, а я залишаюся.

Чи говорив я, як ненавиджу лікарні? Найбільше на світі! Довгі хвилини очікування законних пару років життя відбирають. Не знаю, через що конкретно мене так штормить... Розкидає на шматки, всидіти на місці не можу. Притискаючи долоні до губ, тягаюся чортовим коридором, доки перед очима все не розпливається, а в голові не збоїть остання плата.

Нічого не загрожує єдиній рідній мені людині. А на інших має бути насрати. Шкода, звісно. Чисто по-людськи співчуваю. Тупо, як чужим. Нічого більше. З інших причин шманає. Насамперед тому, що не бачу Варю. Решту усвідомити не можу - мороком приховано.

Якийсь мужик, вирішивши, що в мене, загубленого, як і в нього, дружина народжує, кличе перекурити разом. Але мене навіть нікотин зараз ні хріна не вабить. Мотаючи головою, відмовляюся.

Навертаю і навертаю кола біля ліфтів. Намотую таку кількість енергії, що впору злетіти. Та тільки серце важке. Тягне до підлоги. Прибиває. І плювати мені "на вертольоти", зупинитися не в змозі.

У якийсь момент просто змушений відійти вбік - везуть нову "екстрену", метушню творять. Відходжу і відвертаюся до вікна, щоб не бачити того, що на повторі ситуації викликає надто гострі емоції.

Нахиляючи голову, хрумчу на нервах пальцями.

А потім... На мобілу прилітає "вхідне". Від неї. На автоматі опускаюся в найближче крісло. Руки дивно тремтять, поки знімаю блок і відкриваю додаток.

Впиваюся запаленим поглядом в екран і різко видихаю. Серце втрачає силу і ритм. Замість нього груди розбиває якийсь маятник.

Варвара Бойко: Аннуся, 2460 г/43 см.

Дрібна зморщена грудка лежить у Варі на грудях. Посміхається вона не просто на камеру. Щасливо, я-то знаю, як це. Дбайливо притримуючи дитину долонею, на одному знімку дивиться в кадр, а на другому вниз - на неї.

Мене ж... Мене, блядь, паралізує.

Аннуся... Анна? Аня? Нюта...

З очей просочується якась скупа, але дико пекуча волога. Даю собі кілька секунд, щоб продихнути й упустити на дно душі все, що підперло горло. А потім грубо шмигаю носом, моргаю і набиваю відповідь.

Mr. Бойка: Розумниця.

Заюзане рожеве серце слідом. Воно завжди перше, завжди напоготові. Усе витримає.

Тому що... Більше не перший. Головний.

[1] Тут: двадцять тисяч доларів.