Відображення зла - Крістіна Жиглата, Атен-Фол

- Зайдеш? - запитав Еш, відволікаючи дівчину від думок про побачене. 

 - Та я не зовсім...! - з сумнівом відповіла Міа. 

 - Та ходімо! Я познайомлю тебе зі своєю бабусею! Що правда..., - і чоловік поглянув на свого наручного годинника, котрий показував третю годину після полудня. - Напевно вона дрімає в цей час. Та все ж, варто спробувати. Вона буде дуже рада познайомитися з такою приємною дівчиною, як ти, - додав чоловік, примусивши обличчя Мії червоніти. 

 - Мені якось не зручно. Можливо я краще зачекаю на вулиці? - сказала дівчина, відводячи погляд в бік від спітнілого Еша. Та боячись, що своєю відмовою може образити чоловіка, додала. - Ну добре! Тільки якщо вона спить...! Не хочу турбувати стареньку, - і дівчина зробила крок в напрямку невисоких, бетонних східців, котрі вели до вхідних дверей у будинок. - А як її звуть? - запитала. Та хлопець вже мабуть не чув дівчину. - Еш? - кинула Міа йому в слід. 

  Будинок виглядав зовсім не так, яким уявляла його собі Міа. Побачивши будівлю  знадвору дівчина була впевнена в тому, що будинок за своїм плануванням співпадав з плануванням  вийнятого нею помешкання. Та дівчина помилялася в своїх здогадах. На перший погляд будинок вразив дівчину своєю тіснотою і не здавався таким просторим та світлим, яким Міа малювала його в своїй голові. Сонячне проміння майже не потрапляло до будинку, крізь задвинуті наглухо цупкі занавіски, які висіли на кожному вікні першого поверху. А того маленького сяйва, котре проривалося крізь тканину, вистачало лише на те, щоб не розбити собі носа чи лоба в суцільній пітьмі.

 А ще запахи! Здавалося, що будівлю не провітрювали декілька тижнів, а то й місяців. Дівчина перебувала в середині помешкання Еша близько п'яти хвилин та вже як ніколи потребувала свіжого повітря. Цупкий, важкий для легенів дівчини подих будівлі, з кожною секундою посилював свій тиск на її тіло та мозок. 

 Міа зробила кроків двадцять в протилежний бік від вхідних дверей та Еша ніде не було чутно. Так, саме чутно! Бо побачити щось в цій печері було просто неможливо. Дівчина повернула голову і вкотре поглянула на світло, яке просочувалось до будинку з боку дверей, які вона лишила відчиненими навстіж. 

 - Ніора, - почувся голос Еша з боку східців, які вели на другий поверх. Міа не помітила їх, коли пробиралася крізь темряву. Ось тільки зараз, коли очі вже почали звикати до пітьми, дівчина могла бачити трішечки більше.  - Її звуть Ніора, - повторив напівоголений чоловік, нижня частина тіла якого, була замотана рушником, а груди та плечі виблискували в  пітьмі від тільки-но прийнятого душу. - Пробач, що так довго. Та... Не завжди ось так зустрінеш красиву дівчину в цих місцях і зовсім не хочеться, щоб вона відчувала запах твого спітнілого тіла. Ну ти розумієш про що я...? - сказав Еш. - Ось тепер я готовий до спілкування! - додав. 

 - Ти мене...! - не закінчила дівчина.

 - Налякав? - випалив чоловік. - І за це пробач. Бабуся не переносить сонячного світла, тому тут так темно. А перебої з напругою, які тут часто трапляються, лише посилюють "ефект печери" - промовив Еш клацнувши при цьому перемикач світла, який знаходився з ліва біля сходів. - Ось знову, - додав той. 

 - Я краще зачекаю тебе на вулиці, - сказала дівчина, відірвавши погляд від  чоловіка. 

 - Добре. Я зараз. Швидко. Ось тільки... - Еш перетнув темний коридор і впритул наблизився до дверей однієї з кімнат будинку, які були на чверть відчинені.  - Я маю переконатися в тому, що бабця не потребує моєї уваги, - промовив Еш поволі відчинивши двері. 

 В кімнаті панувала тиша та суцільна темрява. 

  - Ти щось там бачиш? - пошепки запитала Міа, а чоловік тим часом пірнув в темряву. Через декілька секунд Еш привідкрив цупку ширму на вікні, тим самим впустивши до помешкання краплиночки сяйва, які жадібно ввірвалися в задушливе помешкання. Світла було зовсім не багато та Міа встигла помітити стареньку бабцю, точніше кажучи її силует, який промальовувався за допомогою промінчиків сонця, що потрапили в кімнату крізь відхилену фіранку. Чоловік поклав свою руку на плече старенької, від чого крісло-качалка, в якому перебувала Ніора, ледь помітно загойдалося. 

 Еш декілька раз поцікавився у старої про її самопочуття, на що та ніяк не відреагувала. 

 - Ну добре спи! Не буду тобі заважати, - чоловік нахилився до чола старої та легенько поцілував. Занавіска знову опустилася, занурюючи будинок в безпроглядну темінь.