Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Мовчить довго. Ошелешена. Ще б пак! Але мені ніби як несподівано легше стає. Не за себе, звісно. Виражене боягузтво - це не про мене. Розкручене его збиває центр і тягне в чергові чигирі. Однак я намагаюся давити все це і навішувати собі, що вже по хрін. Головне, що за Любомирову спокійніше - тепер вона точно розуміє, що причина не в ній.

- Можна я поговорю з ним?..

Різко повертаю до неї голову.

- Не можна, - зупиняю жорстко, щоб зрозуміла всю серйозність. - Не для того розповів. Чуєш? Татусь ставив умову, щоб ти за бортом залишалася.

- Навіщо?

- Він перед іншими - будь-ким - завжди хоче виглядати чистеньким. Залежний від громадської думки. Думаєш, він із твоєю матір'ю, як сльоза? Чергова ролевуха!

- Але як же... - розгублено шепоче Варя. - У них же скоро дитина з'явиться... І як... Як це далі... М-м-м... - мотаючи головою, якісь емоції стримує.

Обіймаю вже несвідомо. Вона лине, я притискаю до себе.

- Значить, кохаєш так само? - видихає мені в груди, обпалюючи частим диханням.

- Блядь, за місяць голодухи навіть вище. Хулі, на півдорозі від Урана до Нептуна.

- Боже, Бойка, лексикон, - лає, але без особливої злості.

- Соррян... Вибач... Я на нервах.

- Значить... Значить, тому все так... Блок, таємниця, машина, конкретний вихід, телефон... Він що, за тобою прямо стежить?

- Угу, - підтверджую. І поспішаю закрити ненависну тему: - Час повертатися. І так багато часу, судячи з усього. Так довго не планував. Так довго не можна.

- А завтра ти приїдеш? Так само...

- Ні. Не можна. Занадто ризиковано.

- Ясно... А-а... Іноді? Так?

- Важко, - ледь вистачає сил видихнути.

Але Варя не відстає.

- Що важко?

- Без тебе... І з тобою... Як пояснити? Ось зараз ти сама що відчуваєш? Вириває душу? Вириває ж! Готова це щоразу проживати? Я - ні. Не знаю... Важко так, що здохнути хочеться.

- Ну і... - видихає сердито. Чи то злиться, чи то ображається - я вже не здатен розуміти. - Ну й добре! Якщо тобі так сильно важко... Пішов ти! Слабак!

Видаю здавлений смішок. Насправді це все, що завгодно, але не веселощі. Просто стиснене вібруюче повітря, яке покидає моє роздерте нутро.

- Випусти мене, - штовхається до дверей.

- Як сюди потрапила, пам'ятаєш? - включаю у відповідь козла. - Назад тільки так, - вказую напрямок між сидінь. - Ганятися за тобою лісом полювання нуль.

- Та ти... - скрипить зубами.

Ривком у прохід кидається. Я ще візьми й ляпни:

- Не забудь свою любов, - досить ввічливо труси їй подаю.

Тупий гумор, знаю. Справляюся, як можу.

Любомирова ж хапає ці нещасні обкінчені труси і лупить мене ними по морді. Зчіплюючи зуби до скреготу, мовчки терплю. Хоча кров моментально закипає.

- Не переживай, не забуду! Все заберу!

- От і чудово! - відповідаю вже її дупі. Вона в дорозі. - Просто шикарно, блядь.

Самому доводиться попихтіти, щоб повернутися у водійське крісло. Шкода, скажена вивертка псина в мені вмикається не за командою. Встигаю навіть здивуватися, як у принципі проліз. Поки завершую маневр, рази три головою то тут, то там влітаю і незліченну кількість - кінцівками. Сиплю матюками, звісно. Варя тільки знущально хмикає.

До гуртожитку їдемо мовчки. Бо привантажує те саме відчуття втрати. Так скручує, що дихати важко. Благо вискакує з машини Любомирова жваво. Ледве знімаю блокування, навіть не глянувши, смикає двері й вилітає.

Нутро покидає гучний, важкий видих, ніби останній. Наосліп знаходжу кнопку й опускаю скло, щоб витравити ту саму любов із салону і впустити морозне повітря. Але й відкритий вітер не рятує. Впускаю голову на кермо.

Пари секунд не минає, як чую квапливі кроки. Насилу випрямляючись, бачу біля відчиненого вікна Варю.

- Що ще, блядь? Навіщо повернулася? - засуваю вкрай грубо. Не очікував. Застала зненацька. Не готовий я до нового кола пекла. - Ти ще не зрозуміла, що я мудак? Іди! - але злість швидко закінчується. Кляті емоції спалахнули й згасли. Під кінець сил зовсім іншим тоном прошу: - Блядь, Варя... Просто йди.

- Я тільки хотіла... - тихо, майже пошепки вимовляє вона. - Хотіла сказати... Я буду чекати, Бойка.

У мене все смикається - всі м'язи на обличчі, кадик, грудна клітка, повний набір внутрішніх органів разом із нутрощами. Нерухомими залишаються тільки долоні, ними я намертво стискаю рульове колесо.

Киваю, даючи знати, що почув. Бо вербально дати знак, що почув і зрозумів, виходить не одразу.

- Я зателефоную, щойно вийде.

Тоді Варя вже киває. Рази три точно. Підтискаючи губи, закушує їх зсередини. А потім розвертається і стрімко віддаляється. Дивлюся вслід, поки не заходить у корпус.