Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Як прагнув учитися малий Шевченко. Малого Тараса спіткало лихе горе
«Далі більше, – продовжує О. Кониський. – З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.
Ще раніш, як покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9½ літ, як «матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу»: 20 серпня р. 1823 неня його, дійсно ще молода, померла на 32 році свого віку. «Помре батько, – каже народна мудрість, – дитина – півсиротини, а помре мати – дитина кругом сиротина». Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-улюблениця, ще за життя матері, саме 28 січня р. 1823, одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву»288.
Знову слово М. Чалому: «Невдовзі після цієї сумної в житті Шевченка події батько віддав його на навчання до міщанина Губського. Грамота далась йому відразу. Тільки вчитель ніяк не міг утримати його від нескінченних витівок. Батько теж не міг з ним упоратись…
Таким чином в одинадцятирічному віці, позбавлений останньої опори (після смерті батька. – Авт.), Тарас наш опинився під опікою мачухи. Від найніжнішого віку, не знаючи любові й материнського милування, хлопчик замкнувся в собі, став відлюдкуватим, зустрічаючи з недовірою кожне привітне слово:
В семье убогой, неизвестной
Он выростал; и – жизни труд,
Как сирота, он встретил рано;
Упрёки злые встретил он
За хлеб насущный… в сердце рану
Змея прогрызла… Детский сон
Исчез, как голубь боязливый;
Тоска, как вор, нетерпеливо
В разбитом сердце притаясь,
Губами жадными впилась
И кровь невинную сосала…
(«Тризна»)289
Зненавидівши сироту за потайливість і впертість, мачуха, щоб не мати його перед очима, з ранньої весни до пізньої осені доручала йому пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля навколо цих сіл мають хвилеподібну місцевість; подекуди степову долину застують високі могили, яких особливо багато в Звенигородському повіті.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують…
Зі шматком черствого хліба хлопчик перебував у полі цілісінькі дні. Улюбленими місцями його відпочинку були ці могили; він часто сидів коло їхнього підніжжя, втопивши відсутній зір у синю далечінь. Відомо, яким чином ці перші вражіння дитячих років озвалися в душі поета:
Кругом його степ, як море
Широке, синіє,
За могилами могили,
А там – тільки мріє…
Коло села Тарасівки лежить мальовничий став, зарослий осокою й облямований стрункими тополями. Споглядаючи цю мальовничу місцевість, мимоволі згадаєш чудову баладу про «тополю – лиху долю»:
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу…290
А другу баладу – «Утоплена», де так разюче точно передано таємничу розмову вітру з осокою:
Вітер в гаї не гуляє —
Вночі спочиває,
Прокинеться – тихесенько
В осоки питає:
«Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? хто се?
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?291
Очевидно, барви для цих поетичних творів запозичені поетом із рідних околиць.
А між тим навчання, яке розпочав Тарас ще за життя батька та яке мачуха перебила на букварі, відновилося однієї зими: сироти всіма засобами намагалися позбутися. Його віддали до школи сільського дячка Бугорського (Богорського), в якого хлопчик вивчив Часословець і Псалтир; потім він перейшов до священика Нестеровського, де й навчився писати, а тоді знову повернувся до Бугорського…»
Помста і втеча дитини
Про своє дворічне перебування в Бугорського школярем-попихачем поет сам досить докладно розповів у відповіді на лист редактора «Народного чтения»:
«Моё детское сердце было оскорблено этим исчадием деспотических семинарий миллион раз, и я кончил с ним так, как вообще оканчивают выведенные из терпения беззащитные люди, – местью и бегством. Найдя его однажды бесчувственно пьяным, я употребил против него собственное его оружие – розги и, насколько хватило детских сил, отплатил ему за все его жестокости. Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счёл грехом или не устоял против искушения похитить эту драгоценность и ночью бежал в местечко Лысянку»292.
Малий Тарас ховається від жорстоких «вихователів»
«Частково внаслідок неподобств цього пияка-педагога, частково через свою непосидячу вдачу, – зазначає М. Чалий, – Тарас часто залишав школу, вештаючись по різних пустирищах. Улюбленим сховком його у таких випадках був сад Жениха293, де він залишався інколи по декілька днів. Сестри постачали йому харчі. Як збував час втікач у саду, про це в поета збереглася розповідь у його посланні до А. О. Козачковського:
Давно те діялось, ще в школі,
Таки в учителя дяка,
Гарненько вкраду п’ятака,
Бо я було трохи не голе —
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари»,
Та й сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу294.
Невдалі спроби юного Шевченка стати художником
В «Автобіографії», написаній на початку 1860 р., Тарас Григорович розповідав, як він після того, як помстився дякові – п’яниці та катюзі Бугорському – та взявши у нього «какую-то книжечку с кунштиками, в ту же ночь бежал в местечко Лысянку, где и нашёл себе учителя живописи отца диакона… Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича воду и растирал медянку на железном листе и на четвёртый день бежал. Бежал он в село Тарасовку к дьячку-маляру, славившемуся в околотке изображением великомученика Никиты и Ивана Воина; у последнего для большего эффекта рисовал он на левом рукаве две солдатские нашивки. К сему то Апеллесу295 обратился школяр-бродяга с твёрдым намерением перенести все испытания, только бы хоть малость научиться его великому искусству. Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, не находя никакого таланта не только к малярству или шевству, ниже к бондарству.
