Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
У батьківському домі з’являється мачуха
Про цю ж гірку подію розповідає О. М. Лазаревський, посилаючись на повість самого Шевченка «Княгиня»: «Кто видел хоть издали мачеху (говорит сам Тарас Григорьевич в том же рассказе «Княгиня») и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом отвратительном его торжестве. Не проходило часу без слёз и драки между нами, детьми, и не проходило часа и без ссоры и брани между отцом и мачехой; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно, за то, что я часто тузил её тщедушного Степанка…» Того же года отец осенью поехал зачем-то в Киев, занемог в дороге и, возвратясь домой, вскоре умер»280.
Умираючи, батько пророкує Тарасове майбутнє
«Отец, умирая (1825 г.), высказал, между прочим, замечательное пророчество насчёт будущности сына:
« – Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба – він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
Слова эти очень знаменательны, чтоб видеть в них одну случайность; жаль только, что память родных Тараса Григорьевича не сохранила данных, которые привели отца к такому заключению»281.
«Та предсмертне пророцтво батька, ця його прозорливість на порозі смерті: що «Тарас буде неабияким чоловіком», – зазначав у своїй – за висловом однієї з провідних сучасних шевченкознавців Валерії Леонідівни Смілянської – «знаменній праці» Михайло Корнійович Чалий, який знав Тараса Григоровича Шевченка і товаришував з ним у останні роки життя поета, – висловлено було недаремно. Старий Шевченко добре розумів нахили свого сина.
Несправедливе й жахливе знущання над малим Тарасом
Ставлення мачухи до малого Тараса, як тільки-но бачили, яскраво виявилось і у намовах на нього та – відповідно – нещадному катуванню хлопчика. Про один з цих обурливих за своєю жорстокістю фактів розповідав М. К. Чалий: «На проводах тіла Шевченка в Києві сестра Ярина передала нам один показовий факт із цього темного періоду життя поета. У постояльця-солдата було вкрадено три злотих. Позбувшися свого майна, служивий зняв цілу бучу – ледве не повиганяв усіх з дому. На кого ж скласти провину? Звичайно ж, на ненависного мачусі пасинка Тараса. Той божився й присягався у своїй безневинності, та мачуха стояла на своєму. Щоб уникнути покарання, хлопчик утік із двору, заховався в бур’янах закинутого городу й просидів там чотири доби у кущах калини. Сестра Ярина, боячись за брата, старанно приховувала від домашніх його криївку, нишком носила йому їсти й розважала іграшками. У кущах калини Тарас влаштував собі курінець, проклав навколо нього доріжки й посипав їх піском. Влаштувавши на дереві щось на зразок мішені, він стріляв у неї з бузинової пукавки. На п’ятий день мачушині діти знайшли криївку Тараса. Його взяли на допит, зв’язали по руках і ногах, і різки щедро посипалися на хлопця, що без вини терпів обмову. Головним слідчим і катом у цій справі був рідний Тарасів дядько Павло, «великий катюга», за словами оповідачки. Катування тривало три дні з невеликими перервами. Не витримавши мордування, а більше на прохання сестри, хлопчик взяв на себе злочин, якого він не скоїв; та коли його запитали, куди він подів вкрадені гроші, маленький мученик відповів, що заховав їх у садку, а коли його примушували показати місце, де закопано гроші, хлопчик відрікся від своїх слів, і катування відновилося. Нічого не досягши, його, змученого, кинули до темної комори. Продавши юпку покійної матері, солдата задовольнили. А справжнього злодія викрито було згодом: гроші вкрав мачушин син Степанко, сховавши їх у дуплі старої верби.
Перенесені в дитинстві подібні несправедливості не забуваються протягом усього життя, озлоблюючи серце людини проти своїх ближніх. Зненависть, яку мав Шевченко до своїх зведених братів і до свого дядька, він зберіг до кінця своїх днів; з іншого боку, співчуття молодшої сестри до гнаного брата, її гаряча до нього прихильність і її власна гірка доля в заміжжі за п’яницею-чоловіком пояснюють нам ту пристрасну любов, яку почував поет усе своє життя. Вмираючи, він просив своїх друзів не забувати сестри Ярини»282.
Д’ячки – перші вчителі школяра Шевченка
Про першого вчителя Тараса Шевченка розповідає у своїх «Некоторых дополнениях и поправках к его (Шевченко) биографии П. Г. Лебединцев: «Первый учитель Тараса Григорьевича Шевченко, стихарный дьячок села Кириловки, Пётр Фёдороич Богорский, был сын священника села Верещак, учился в бывшей Киевской академии до среднего класса риторики, а по изучении при архиерейском хоре церковного устава и нотного пения, в 1824 году определён дьячком в село Кириловку, в 1827 году он имел отроду двадцать семь лет. Он-то приютил и просветил книжною мудростию блуждавшего по селу Тараса и ввёл в связь с диаконом местечка Лысянки маляром, дьячком села Тарасовки, маляром села Хлипновки и другим грамотным людом, стоявшим выше крестьянской среды. По свидетельству покойного священника села Кириловки о. Григория Кошица, Богорский сам добровольно принял к себе Тараса, и никто ему за него ничего не платил. Каким-нибудь горьким пьяницей он не был, хотя на требах и в обществе не отставал в выпивке от своих прихожан… Не возьми его Богорский к себе в науку, Тарас, верно, затерялся бы в числе других сельских детей. Что дьячок посылал Тараса читать псалтырь над покойниками, за это нельзя его осуждать: таков был общий в церковных школах обычай, чрез который мальчики приобретали навык в чтении; обычай этот нравился самим родителям детей, а дьячка облегчал в исполнении лежавшей на нём обязанности, служа некоторым возмездием за даровое обучение. А если вспомнить обычаи и городских училищ того времени, гимназий и пансионов, где не щадили лозы для шалунов-детей, то нечего удивляться, что дьячок Богорский не особенно был
