Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів

у «десятку». Десь уже з другого ходіння по селу з вертепним дійством весь сценарій дійства був написаний мною. Далі було так: кожного року я заново писав віршем, зрозуміло, сценарій вертепу, а минулорічний ми дарували іншим групам підлітків, а потім навіть старшим. Зміст вертепу був традиційним, не три царі йдуть вітати новонародженого, а українські гетьмани. Гострих політичних питань ми не чіпали, але у промовах гетьманів, козака та бандуриста звучали відверті патріотичні мотиви. Ми не допускали відвертої антирадянщини, а часто, особливо у піснях, ховалися за Шевченка. Мерзотні енкаведисти полюбляли у різдвяні свята вештатись по селах, псувати святковий настрій нашим людям. Одного разу вони надовго затримали нас. Зенко завжди виконував роль бандуриста, бо краще від нього ніхто не вмів співати. Того разу він виконував Шевченкове «За байраком байрак». Енкаведист присікався: «бандерівська пісня». Довелось нам принести «Кобзар» уже радянського видавництва, щоб нас залишили у спокої.

Було в нашій вертепній історії одне ходіння по селу, яке сміливо можна назвати відважним. Ним ми заслужили від багатьох односельчан і подяку, і повагу. Друга половина сорокових років. Влада заповзялася організувати в Осташівцях колгосп. Не те, що групи селян, жодного прихильника колективного господарювання не виявилось у селі. Для наших людей то була найважча зима за всі, які вони пам’ятали у своїм житті. А вже наша вертепна група, очевидно, найбільш болісно переживала щоденне перебування протягом грудня у селі кількох десятків енкаведистів. Буквально щогодини таки кожного дня наша розвідка вирушала вулицям села виясняти, чи москалі ще не забралися. Наближалися свята, а ті ненависні нам білокожушники з автоматами все вешталися по Осташівцях. Щоб зліпити сякий-такий обладунок, виготовити дві маски, ми отаборилися у мого двоюрідного брата Володимира Драп’ятого, теж члена нашої десятки. Иого хата стояла на окраїнній вулиці села, званої Рови. За день до свят сталася прикра пригода. Володимир переносив від мене до своєї хати «панцир» ірода (моя роль у вертепі). Перестріли його зайди, побили та відібрали панцир, на який ми витратили всі кольорові папірці, усе, що блищить, протягом кількох тижнів збирали та наклеювали. А тут ввечері йти, а головного — «панцира» — нема. Наспіх робили щось. Напруга, хвилювання, правду кажучи, й звичайний острах зробили для нас ті свята такими, що вони ніколи не забувалися. Після обіду шостого січня уже кожної півгодини хтось вирушав вулицями села взнати: є москалі, чи нема? Тільки коли засвітились перші вечірні вогні, прибіг хтось із наших, не сказав, а закричав: «поїхали». Не повірили, послали ще одну розвідку до сільради. Аж після й повернення стали швидко одягати святкове вбрання. Звично у попередні роки було так: мати не випустить з хати, поки всією сім’єю не повечеряли. Того важкого року матері вже нам вибачили порушення традиції. Дзвоник, що сповіщав про наближення вертепу, здавалося, голосно, як ніколи, розливав свої мелодії по вулицях села. Згодом старожили говоритимуть: ще не було в селі таких сумних різдвяних свят: половина села у темряві, ніде не чуги колядок. І ось тут ми взялися повернути нашим людям і світло, і радість, і колядування, нормальні різдвяні свята. Випадали такі сцени: будинок потопає у темряві. Наш дзвоник настирливо брязкотить біля воріт. Нарешті появляється світло у вікні, виходить господиня на поріг і тихим голосом запитує: «Ви справді будете ставити вертеп, колядуватиі?» Дружні голоси чути на півсела: «Будемо!». І вже на подвір’ї наші хлопці затягують таку коляду, яку все село чує. Того святкового вечора ми наче відродили село, повернули людям власну гідність та гордість. Один мудрий дідусь казав мені якось після свят: «Хлопці! Ви навіть не здогадуєтесь, яку благородну справу вчинили». Звично на свят-вечір багато груп ходило і з вертепом, і просто з колядою, від найменших, що наважувались вийти лише на свою вулицю, до парубків та значно старших. Того року, крім нашої групи, здається, більше ніхто не наважився на колядування.

Ще одна потужна сільська традиція була пов’язана із спортом. Волейбол, або як в ті давні часи називали — сітківка. Буквально кожна вулиця мала волейбольний майданчик для дорослих, а дітвора — то буквально на кожному другому, третьому подвір’ї натягала сітку. У довоєнні часи команда нашого села займала призові місця на першості Галичини. Кожної неділі наша команда грала у Данилівцях, або сусіди приходили до нас. Це — мова про дорослих. А ми, підлітки, до самозабуття скакали біля сітки. Така уже була норма: виходили після обіду на долину і грали до темної ночі. Ніхто партій не рахував. Втомлялись одні, їх заміняли інші. Як фанат гри, на полі я виявляв явно диктаторські замашки. Якщо поруч тебе летить м’яч, ти повинен його відбити, коли треба — падай, а відбий. Інакше — я вижену геть з поля. Дехто з нашої десятки навіть не наважувався виходити на майданчик. Згодом, уже перебуваючи в армії, я остаточно зрікся волейболу, оскільки не було нормальної команди. Перший-ліпший лобур стане на поле — і ти вже його не виженеш. Пішов я, остаточно.

Може, не стільки талант до гри, але азарт у мене був потужний. У 16 літ я уже виступав у дорослій команді за Зборівський район на першості області. Не можу похвалитись будь-якими відзнаками, але один епізод дорогий мені спогадом. Коли наступного року наш район не організував своєї команди, мій далекий родич, що відав спортом у Глубічку, запросив мене виступити за той район. Я погодився. У першій же грі наші суперники заявили протест. Оцей хлопець, вказали на мене, із Зборова. Чим я був примітний? Коренастий, як на таких кажуть, відземок, а стрибав я для удару так високо, що стопою ноги досягав нижнього шкурка сітки. Великий розгін, характерний вигук при ударі, та ще лівою рукою. До чого ж мені було приємним те пізнання! Грав я з дорослими, переважно з нашого села, які знали багатьох хлопців з інших команд, навіть з далеких районів. І ці розмови мені були особливо цікавими та дорогими. А були й комічні ситуації. Один член нашої команди, старший віком, слабо розумів російську мову, якою велось судійство. Після гри він каже: «Я не прощу тому мерзотнику, що весь час мене ображав. Заїду йому в галамагу». Стали ми виясняти, що до чого. Наш землячок слабо приймав м’яча, суддя рахував, що це не удар, а кидок. Давав свисток і казав голосно: «Бросок». А наш землячок-неборака подумав, що суддя йому прозвисько придумав — «брусок». Принагідно зазначу, що гумор у нашому селі був дуже популярним. Чого тільки