Жлобологія - Густав Водічка
Фотографії з пісочниці
Жлобство вже в тому, що хтось говорить по мобільному телефону в громадських місцях, а ще краще із ввімкненим спікерфоном. Всюди можна це робити: автобуси, ресторани, басейни... Чувак лежить на матраці в басейні і «абсуждає охоту», на яку вони з друганом мають їхати. Я був готовий його втопити за цю розмову: підійшов і кажу: я вже в курсі всіх нюансів вашої «охоти», але то не заважає мені з приємністю втопити і тебе, і твій телефон. Що він зробив після того — вимкнув спікерфон, але продовжував на тому ж волюмі спілкуватися. Приватного простору в цій країні не існує.
Ну що ви, мені жлоби не заважають, та навіть педіки не заважають, поки не претендують на мою духовку. Вони — на своїй території і на мою не претендують, а нє, то дістануть в роги — і то зразу. У них чомусь вистачає розуму і виховання бавитися у своїй пісочниці. Хай би всі так.
Жлоби майже всі, якщо не всі. Та ніщо так дієво не працює, як подивитися на себе збоку. Зняти себе на відеокамеру, хоч телефонну, і потім поспостерігати за собою в різних ситуаціях, починаючи з побутових. Я інколи, навіть коли бачу зйомки своїх виступів на сцені, думаю: «Це я?» Бо в ейфорії забуваєш, що ходиш по землі, і пурхаєш... Думаєш, що ти... метелик? А пролізає в кожному мавпа... З червоною затертою сракою. У когось вона просто червоніша, а в когось менш помітна.
Андрій Єрмоленко. «Авторітєт», 2013 р.
Олександр Соловйов
Фото з особистого архіву
Олександр Соловйов — мистецтвознавець, арт-куратор, заступник генерального директора музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Народився у м. Волгограді (Росія). Арт-критик та експерт з актуального мистецтва. З 1999 р. — постійний контриб’ютор журналу Flash Art (Мілан). Старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ (2001—2010). Шість років обіймав посаду арт-куратора в PinchukArtCentre. Серед кураторських проектів — «Український живопис XX ст.», «Простір культурної революції», «Прощавай, зброє», «Перевірка реальності», Testing station, «Незалежні». Спецпроекти: «Виключно живопис. Новітній український фігуратив» (в рамках виставки-ярмарку ART KYIV contemporary), Arsenale 2012, Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва; «Пам’ятник пам’ятнику», український проект на 55-й бієнале сучасного мистецтва у Венеції (2013). Крім кураторської діяльності, займається освітніми програмами: бере участь в мистецтвознавчих дискусіях, читає лекції, присвячені проблематиці сучасного образотворчого мистецтва. Автор книги «Турбулентні шлюзи» (2006).
Капітал, кримінал і жлоб
У 70-х роках у Києві я вперше почув слово «жлоб», коли вступив до художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Моя мама родом з України, тож українські слівця рог і рогуль уже були мені відомі, на рогулів я ще натрапив у текстах Подерв’янського і звідти зчитував у деталях, що являють собою такі люди.
Моє дитинство та юність минули на Кавказі, де слова «жлоб» не чув жодного разу. А тут, у Києві, воно побутувало, і першим синонімом до нього в моєму словниковому запасі було амбал, пізніше ще хам і браток. І коли з’явилися серіали зі схожими персонажами, то розпізнавалися вони через свій своєрідний лексикон, нібито цілком сучасний, та витоки його треба шукати в минулому сторіччі. Щоправда, тоді казали не запара, а запарка, не тусовка, а тасовка, не подляна, а подлянка. Усі ці слова прийшли зі сфери криміналу. У 80-х дуже потужна кримінальна хвиля прокотилася всією великою країною «совєтів», — бритоголові качки зі своєю пенітенціарною естетикою, рекетири, братки, кримінальні авторитети заговорили про себе. І вже тоді тривало початкове нагромадження капіталів — з’явилася яскрава атрибутика крутих хлопців — малинові піджаки, дорогі тачки, що породжувало субкультуру, пісні, анекдоти, фольклор, персонажів у літературі. Очевидно, шансон теж виник неспроста.
Українські «рускіє»
Жлобство як явище пов’язане не лише з кримінальним світом, а й із процесами міграції, спочатку внутрішньої, а зараз ще й зовнішньої. Люди приїздили в місто із села, забували про своє коріння, культивували суржик, то була їхня мова. Вони свідомо чи несвідомо відмовлялися від національної ідентифікації. Теоретик культури і мистецтва Михайло Бахтін свого часу описав у дослідженнях народну карнавальну традицію, де відбувається масове висміювання, королем карнавалу стає оманливий трікстер, злидень і дурник. Але палиця має два кінці: і соціальне середовище впливає на людину, і вона на нього.
Я не брався простежувати історію виникнення жлобства на науковому рівні, не досліджував його, тому можу говорити про це явище через призму свого досвіду. Що я помітив — зміни в демографічній ситуації незалежної України. За останні десятиліття вони були досить істотними, як і в інших країнах та містах. Коли я тепер, наприклад, приїжджаю в Москву, то відчуваю себе зовсім не в Європі, а в Азії — демографічна картина стала дуже строкатою. Позаяк москвичі взагалі не надто хочуть працювати, має бути хтось, хто «будєт работать». Дешева робоча сила потрібна і в Парижі, в деяких його кварталах стало складно побачити французів. Крім того, присутній цивілізаційний, культурний розкол і конфесійний. Тобто явище приїжджих — глобальне, а не винятково київське чи українське. Воно, на мій погляд, і є головним сучасним джерелом виникнення жлобства.
Але треба брати до уваги ще й те, що всі, хто дивиться на чужинців з висоти власної зверхності, теж є жлобами, бо вони ділять усіх на людей вищого ґатунку й нижчого. Жлобство породжує жлобство. Тож через десятки років поняття жлобства набуло категоріальних ознак і в моєму лексиконі стало таким, що описує негативні явища, які я бачу в житті і в мистецтві.
Бездуховність
Пригадую, як у прямому ефірі одного з телеканалів музикант Андрій Макарєвіч розповідав, як він приїхав у простий Будинок культури, розмовляв
