Жлобологія - Густав Водічка

(Знаю прецедент і «мімікрії під естетське»: жлоб, перевдягнутий в іграшковий лицарський обладунок, ледве не відлупцював поета Олександра К., який необачно клюнув на його незвичне вбрання і почав читати вірші, ставши перед ним на коліна. От цього вже «лицар-жлоб» стерпіти не міг. Я-ак замахнувся мечем... Ледве відвернули біду).

Вони користають із самої практики демократичного суспільства, яка припускає побутування геть усіх субкультур — але ця, з дозволу, субкультура, дай їй волю, унеможливить усі інші, якщо вони не є сателітними стосовно жлобів.

Жлоботомія для жлобстерів

Навіть в армії жлоби почуваються як риба у воді. Влаштовуються писарчуками, каптьорщиками, санітарами. Нестатутні стосунки теж вигадали вони. Але армія — кажу про Радянську, іншої не бачив — сама по собі дуже сприяє жлобізму. На власні вуха чув, як полковник горлав на майора — і то при солдатах: «Та чого ти на мене дивишся, як хуй на бритву!» І чого вже чекати після такого від самих солдатів?

Жлоби насправді не прокляття, а виклик усім іншим, хто не є ними, не хоче бути і не буде ніколи. Треба вивчити їхні повадки — і чинити у всьому навпаки. Але гуртуватися треба теж. Лишилося спитати ЯК? у фільмі Юріса Поднієкса «Перехрестя» оповідається, яким чином це вдалося зробити латишам за радянської доби: завдяки співочим колективам. У нас таке собі уявляєте? Я — ні. «Хорор імені Верьовки», певно, виник на хвилі такого скепсису.

Драбинка жлобів,

або Хроніка евентуальних нагороджень з ситуативним обґрунтуванням та посиланням на авторський досвід:

Почну з найнижчих номінацій, найбезневинніших. Жлоб імпульсивний і трохи напідпитку. Раптом спотикається на ескалаторі та гуркоче донизу східцями... Мені би схаменутися, відступити вбік... але ж ні, там же люди... Хапаю це убоїсько на льоту, тримаю його (а воно наїжене, напхане салом і гамбургерами), скільки можу... убоїсько регоче та перемовляється (перебуваючи на моїх руках) зі своїми братами по розуму, які стоять кількома сходинками вище за мене. Падіння він сприймає як цікаву пригоду: вставати з рук не хоче. За таку безпосередність гідний присудження йому «Бронзового Жлобчука».

Вчинки — не найразючіше у жлобів. Ось те, що вони проголошують, треба занотувати у якусь Книгу мудрості віків. Наприклад, репліку мого однокашника у потязі на Ленінград (чи то таланить мені із транспортом, чи що? та ні, просто жлоби там почуваються вільніше). Спершу пропонує помінятися місцями у купе. Міняємося. Потім втямлює, що його полиця безпосередньо сусідить із клозетом. «Давай поміняємося назад, бо мені воняє». Після відмови (а мені — як?!) кидається на мене з кулаками. Гадаю, лаконічна афористичність його вислову дає підставу для коронації його титулом «Срібного Жлобенка».

Побутує хибне уявлення, наче жлоби — люди виключно із люмпенського середовища. В статистичному сенсі це, можливо, й має рацію, але не на 100%. Жлобізму, як палкому коханню, «все возрасты покорны». Як і всі сфери життя — аж до інтимної. Звісно, про неї вони всі залюбки розпатякують, часом вигадку неможливо відрізнити від правди... проте часом трапляються перли із розділу «нарочно не придумаешь». Далі цитую співрозмовника, молодого ювеліра Вадика, що у 80-ті вчився у гуманітарному виші (sic!): «Мучився я зі своєю дівкою, дві ночі мучився, а вона ж целка. Кажу: ну, візьми нарешті цвяшка, проколупай собі там, щоб я не мучився більше». Сподіваюся, ви не сперечатиметеся, що Вадик 80-х є оптимальною кандидатурою на присудження йому титулу «Золотого Жлоба».

Аби не ображалося жіноцтво, для його достойниць я запровадив окрему номінацію «Золоті Сестри-Жлобчучки». Їх отримати мають дві п’яненькі панянки, перевдягнені снігурками, розмову яких я випадково (еге ж, волали на всі усюди) підслухав у черзі до клозету в фаст-фудній забігайлівці, сталося це саме під Новий рік у центрі столиці. Увага, далі пасаж, гідний найкращих романів Бальзака — усі «Розкоші та злидні куртизанок» вже містяться у чотирьох коротких реченнях. Одна снігурка збуджено белькоче іншій: «Ему 70, мне 30. Говорю ему: тронешь меня, тебе пиздец. (І без всякого переходу:) А мне же надо сто рублей на УЗИ... Короче, я охуела...».

Нарешті, найвищий приз із наявних — «Діамантовий Ґранд-Жлоб». Його отримує безіменний працівник першого у Києві секс-шопу — з таким формулюванням: «за інтонацію та впевненість у власній гідності». Адже він до мене промовляє свою порцію фраз старого слуги, який на запитання волоцюги — чия то карета промайнула вулицею? — із надутою пикою прорік не відповів, боронь Боже: «Карета графині Девонширської із династії герцогів Мальборо». У моєму випадку жодних герцогів, графинь не існує в принципі. Є просто надто допитливий, зблідлий од холоду пострадянський аспірант, який спустився у цю «крамницю чудес», при вході заплативши ще й якусь плату. Споглядає виставлені скарби, чудуючись усім отим еротичним фанаберіям — а ще більше цінам, бо вони проставлені у доларах, що і не снилися пострадянським аспірантам. І хочеться спитати доглядача прилавку, та він надто вже надутий, як герцогський бульдог. От вам і герцоги! Зважуюся. «А що це у вас... отут... за один долар?» Пауза. Бульдог із півхвилини грає жовнами. Потім — із висот своєї посади — ледь поблажнюється до моєї мізерії, цідить слова презирливо та неквапливо: «Это презерватив. Для миньета. С клубничным запахом». Тож насправді... набурмосений бульдог лише наглядав за гандонами...

*** Автор застерігає: епізодичне вживання деяких ненормативних висловів здійснюється виключно на правах цитування (автор не поділяє поглядів процитованих суб’єктів), що, втім, зобов’язує його відрадити від прочитання тексту певні читацькі контингенти, серед яких: підлітки до 18 років, вагітні жінки та особи похилого віку і/чи консервативних уподобань. Вийдіть, будь ласка, з вагонів: поїзд далі не їде.

Олекса Манн. «Альфа-самець», 2012 р.

Кузьма Скрябін

Фото: music.itop.net

Кузьма Скрябін (справжнє ім’я Андрій Кузьменко) — співак, музикант, музичний продюсер, шоумен. Народився 1968 р. у м. Самборі (Львівська обл.). Закінчив стоматологічний факультет Львівського медичного інституту. Створив музичну групу «Скрябін» (1989), яка є першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. До сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять макси-синглів, один концертний альбом і багато інших музичних проектів. Найвідоміші альбоми: «Чуєш біль» (1989), «Мова риб» (1992), «Птахи» (1994), «Еутерпа» (1999), «Стриптиз» (2001), «Мовчати» (2003), «Танго» (2005), «Старі фотографії» (2010). Працював ведучим на українських телеканалах, знімався в мюзиклах.