«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Ми зустрілися поглядами, і він привітно махнув до мене рукою. Коли я підійшов, солдат пояснив, що йому потрібен «шнапс» в обмін на білий хліб і консерву. Авіаторові пощастило, бо якраз я знав, у кого можна роздобути горілку. Недалеко мешкав наш сусід Микола Щур, який тоді працював на лікеро-горілчаному заводі Бачевського і цупив, як усі робітники фірми, звідтіля спиртне. У нього дома завжди знаходилися в запасі «півлітрівки». Я повів солдата, який чимось мені сподобався, до пана Миколи. Господаря не було, але була присутня господиня і ще якісь дві її подруги — статечні сусідські жінки середнього віку. Німець, увійшовши, окинув оком домашнє розп'яття на стіні, потім споглянув на шанобливих жінок і мовив: «Grüß Gott».

Жіноцтво зрозуміло побожне вітання. Що більше: якесь внутрішнє порозуміння наче сяйнуло на присутніх. Обмін товаром відбувся швидко на взаємне задоволення сторін. Крім пляшок «шнапсу», німцеві ще піднесли добру чарку. Солдат в товаристві поважних господинь зробився говірким. Змішуючи німецькі слова з російсько-польськими, лепетів воєнним волапюком. Він признався, що сам не пілот, а лише авіамеханік при обслузі літаків. Недавно його частина прибула до Львова і, мабуть, скоро витранспортується далі на Захід» Сюди, до Львова, незабаром «Iwan kommt» — сказав він упевнено, тобто прийдуть совєтські війська. «Німецька армія, — зауважив він не без задоволення, — вертається на батьківщину». Сьогодні йому випав вільний час, отож камради послали роздобути трохи спиртного.

Господиня пригостила симпатичного авіатора ще чаркою. Роздобрілий солдат розбалакався більше. Він розповів, що зі Сходу, з азіатських степів пре неймовірно величезна людська лавина, яку німецька армія не в силі зупинити. На запитання жінок солдат пояснив, що Львів не боронитимуть, рельєф місцевості цього не дозволяє. Стишивши голос, німець відважився випалити про Гітлера, що фюрер — «шайсе» (засранець). Від такої характеристики жінки боязко переглянулися. Насамкінець солдат, звертаючись до присутніх, запитав:

— «Wo sind eure Juden verschwunden?»

Жіноцтво не відразу зрозуміло запитання. Солдат, поволі артикулюючи слова, повторив. Я допоміг розтлумачити: — Де поділися ваші євреї?

— Які ще євреї, — закудахтали перелякано жінки. — В нас немає ніяких євреїв. Ми євреїв не переховуємо. Адже нам добре відомо, що переховувати євреїв заборонено під карою смерті.

— Жінки, ви мене не зрозуміли. Я питаю не про ваших особисто знайомих євреїв, — сказав, усміхнувшись, німець, — скажіть, чи у вашому місті, у Львові, жили до війни євреї?

— Але ж так, навіть досить багато, понад сто тисяч, — відповіли йому«

— А чому тепер я їх не бачу?

— Бо їх немає.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Отже, я запитую: «Wo sind eure Juden verschwunden?» Жінки здвигнули раменами і мовчки переглянулися. Одна сказала:

— Нам це невідомо.

— Не бійтеся мене, на фронт долітали різні чутки, скажіть, будь ласка, правду, куди поділися львівські євреї? Ми, фронтовики, не знаємо докладно, що тут в тилу діялося. Ми прагнемо знати.

Господиня, яка сама пригубила за компанію чарчину, відважно випалила:

— Німці їх повбивали.

— Усіх сто тисяч?

— Усіх.

— І дітей?

— І дітей, і жінок, і стариків — усіх!

Солдат гримнув кулаком по столу:

— Я так і знав! Це все робота тих у чорних мундирах. Знаєте, кого я маю на увазі, тих з СС і з ґестапо. Ми, прості солдати, на фронті кров проливаємо, а вони в тилу воюють з беззбройними цивільними людьми. Через них виступив проти нас цілий світ. — «Eine ganze Welt gegen uns». Ось чому Німеччина терпить поразку. Ось чому — «Der Krieg ist verloren!». Війна програна!

Історик і бібліотекознавець Євген Наконечний відомий тим, хто цікавиться історією України, як автор опублікованої вже п'ятьма виданнями (два останні вийшли у видавництві «Піраміда») змістовної праці про причини заміни самоназвою «українці» попередніх назв народу України, а також книги про знищення нацистами євреїв Львова. Друга з цих книг, яка виходить тепер зі змінами й доповненнями, є поєднанням спогадів автора і його роздумів, що грунтуються не лише на власних згадках, але й на аналізі джерел, які стали відомі через багато років після описуваних подій. Особливо цінні розповіді автора про трагічні події, які він бачив своїми очима, але дуже цікаві також його аналізи й інтерпретації. Важливо й те, що стилістика книги дозволяє вдумливому читачеві розрізнити власні свідчення автора від запам'ятаних ним повідомлень інших людей — як більш або менш гідних довіри очевидців, так і тих. які передавали те, що видавалось людям загальновідомим. Це теж істотне для істориків, які вивчають не тільки фактичну канву подій, але й процес формування суспільних поглядів на них, вплив на ці погляди задавнених стереотипів, а також чуток — і тих, що виникали стихійно, і свідомо спровокованих.

Відомо, що гітлерівські правителі Німеччини, як тільки прийшли до влади, розпочали геноцид євреїв. Відразу ж їх позбавили громадянських прав. «Кришталева ніч» 9-10 листопада 1938 р. започаткувала організовані владою погроми, масові вбивства і ув'язнення в концтаборах. Особливо жорстоким стало масове винищення єврейського населення в окупованих Німеччиною країнах Східної Європи. Механізм фабрики смерті, організованої гітлерівською державою, Є. Наконечний показав на прикладі Львова.

В центрі уваги будинок на вул. Клепарівській 5, біля перехрестя цієї вулиці з Городоцькою і Янівською (тепер Шевченка). Багато хто з ностальгією згадує рідне село, де провів дитячі роки. Для Євгена Наконечного — рідним є будинок, невелика кам'яниця, така, яких у Львові було найбільше. Всі, хто там мешкали, зналися між собою, особливо приятелювали діти, що виростали на одному подвір'ї. Книжку починає присвята пам'яті сусідів майбутнього історика, його однолітків, їхніх батьків і кревних. Першою названа Іда Штарк, яка спонукала Євгена описати після війни трагедію львівського єврейства, другою — Ася Валах, вбивство якої стало першою особистою трагедією для майбутнього автора, третім — його найближчий приятель дитячих років Йосале Валах. А далі