«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Хвиля гестапівського терору наростала як у Львові, такі на периферії. Щоб сильніше нагнітити жах, залякати і паралізувати спротив населення, по місту розліпили афіші з оголошеними прізвищами наступних заручників, призначених на смертну кару. Мали афіші блідо-рожевий колір і здалеку кидалися у вічі. Львів'яни читали ці кров'яного відтінку списки смерті мовчки, з траурною шанобливістю. В афішах зазначалося ім'я, прізвище, рік народження жертви і причина страти. Постійно фігурували дві причини: «За приналежність до недозволених організацій» (малося на увазі ОУН і АК) і «за переховування євреїв». Стосовно другого «злочину», то гітлерівці знали, якщо вони діятимуть так, як в окупованих Франції, Голландії або Норвегії і не застосовуватимуть драконівських методів, люди заховають від них половину галицьких євреїв.

Одного дня ми з мамою прямували на улюблений продуктовий ринок Теодора. По дорозі потрібно було пройти через площу Збіжеву або, за іншою назвою, площу Сольських. Колись тут торгували зерном, тепер на місці площі стоїть готель «Львів». На підступах до Збіжевої площі ми зустріли згромаджений натовп. Вияснилося, що юрба зібралася спостерігати за розстрілом заручників. Для притягнення глядачів і щоб зробити з процедури екзекуції мало не «народне торжество», по львівському міському радіо і через вуличні мегафони власті сповістили населення, де й коли відбудеться страта. Гітлерівці наївно вважали, що в такий спосіб психологічно зламають опір автохтонів і прищеплять їм покірливість перед расою панів.

На Збіжеву площу виходив широкий сліпий мур солідної кам'яниці з вулиці Сонячної (тепер вулиця Куліша, 6а). Напередодні під цей мур завбачливо завезли кілька кубометрів землі і зробили нашвидкоруч насип у ріст людини. Досвідчені кати таким способом оберігалися від рикошетів. Коли ми з мамою підійшли ближче, то вже з трьох сторін площу замикали рівні ряди озброєних гвинтівками німецьких поліцаїв. Вилискувала зброя і сталеві шоломи. Утворився таким чином замкнений квадрат, де мало відбуватися театралізоване криваве дійство. У середину квадрата заїхали військові автомобілі з солдатами екзекуційної команди і гестапівськими офіцерами. З однієї з критих машин вивели п'ять рокованих на смерть людей із зав'язаними назад руками. Їх поставили під муром. Усе відбувалося швидко, чітко, злагоджено з німецькою дбайливістю до організаційних дрібниць. На тлі чорної землі насипу жертви виглядали смертельно блідими (потім люди говорили, що з них, мабуть, перед тим викачали кров для поранених німецьких солдат). Навпроти заручників вишикувалася екзекуційна команда. За наказом офіцера «Ахтунг!» солдати підняли рушниці, прицілилися і за командою «Фоєр!» гримнули залпом. Убиті попадали не так мляво, як це зображають в кіно, а враз, цілим тілом, мов підкошені. Елегантний офіцер у шоломі, в рукавичках, добув пістолет і поволі пройшовся вздовж муру. Хто виказував ще ознаки життя, він його добивав пострілом у голову. За командою з іншого критого автомобіля вискочили дві пари дужих чоловіків у смугастій в'язничній одежі з ношами і віднесли трупи у свою вантажівку. Тоді з першого автомобіля вивели чергову приречену п'ятірку і поставили знову під мур.

— Маю цього досить. У мене розболілась голова, — сказала мама і потягла мене за рукав. Ми забралися геть.

Наступного дня, під вечір, я випадково вдруге опинився на Збіжевій площі Стояли групки людей, переважно жінок, і тихо молилися. Деякі жінки були в чорних жалобних вуальках, як я зрозумів, родички страчених. Під розстрільним муром, у земляний насип, застромлено було кілька десятків запалених свічок і покладено квіти, як це робиться на свіжих могилах. Присипані землею калюжі крові все одно пробивалися зловісними червоними плямами назовні. Мученицька українська і польська кров тут змішалася разом на втіху німцям. Вище насипу по вибіленій вапном стіні хтось відважився розмашисто написати кольоровою крейдою українською мовою: «Геть окупантів!».

Екзекуції продовжувалися далі на різних вулицях і площах Львова. Обчислено на підставі блідо-рожевих афіш, що страчено тоді 192 особи, в тому числі 82 українці. На провінції німці розстрілювали і публічно вішали майже самих українців. До нас дійшли вістки, що в Станиславі ґестапо забрало з зали театру хлопців у вишитих сорочках і тут же розстріляло. Говорилося, що в Калуші розстріляли групу учнів торговельної школи. Розповідали про інші подібні випадки німецьких звірств. Страчували людей, як правило, за приналежність до ОУН або за переховування євреїв. Як стверджує відомий історик Володимир Косик з 10 жовтня 1943 року, коли в Галичині було введено надзвичайний стан і надзвичайні суди, і до червня 1944 року згадані суди засудили на смерть 15 780 українців, чоловіків і жінок. Терор проти членів і симпатиків ОУН і УПА, а також польської АК в Галичині, як і по всій Україні, ніколи не припинявся. Крайового провідника ОУН Івана Климіва-Легенду в грудні 1942 року в приміщенні львівського ґестапо закатував особисто на смерть СС-оберштурмфюрер Віллі Вірзінг. Цей керівник СД із Берліна, німець балто-російського походження, був одним із найстрашніших катів українських націоналістів. За допомогою ославленої дубової палиці, на якій був напис «Самостійна У країна», він особисто катував до смерті керівних членів ОУН. Промовисто, що, втікаючи зі Львова в липні 1944 року, німці залишили тюрму на вулиці Лонцького зовсім порожньою і навіть чисто позамітаною, тільки на другому поверсі, на металевих перилах сходової клітки і на калориферах, висіли тіла повішених трьох молодих хлопців у вишитих сорочках та у мазепинках з тризубом. Ґестапо передавало чекістам естафету боротьби з ОУН.

Для радянської влади львівські патріоти, які загинули від рук гітлерівських катів на вулицях і площах міста, не становили інтересу. Повоєнні, прислані з Росії правителі Львова не любили минулого міста, в якому вони жили. Навпаки, було зроблено все, щоб трагічну і водночас героїчну сторінку історії Львова вкрити забуттям. Замість того роздмухували сумнівний культ уральського чекіста — провокатора Кузнєцова, який вчинив тут терористичний акт. На Стрілецькій площі на місці публічних розстрілів стоять донині баки зі сміттям. Під розстрільним муром на вулиці Куліша, 6-а, приліпився пивний міні-бар. На вулиці Вірменській, на місці розстрілів заручників зробили дитячий майданчик. Нічим не відзначені і інші місця публічних страт львів'ян — українців, поляків та євреїв за час гітлерівського лихоліття. Як, до речі, і місця таємних страт українських патріотів за тоталітарного большевицького режиму. Сучасні керівники міста проявляють «втомлену» байдужість до історії власного народу. Щоправда, за незалежної України, завдяки єврейській наполегливості і розумінню ваги символів історії для вихованим майбутніх поколінь, споруджено величавий пам'ятник жертвам ґетто поблизу Полтв'яного мосту.