«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Восени 1942 року на святоюрському подвір'ї парафіяни стали відкрито говорити, що митрополит категорично проти будь-якої участі української допоміжної поліції в антиєврейських акціях. Говорилося, що він виступив перед німцями і протестом проти варварського знищення євреїв. Відомо було давно, що митрополит не терпів антисемітизму. Як не тримали це в секреті, люди дізналися, що він особисто дає прихисток євреям, доказуючи таким чином приклад іншим. Адже люди вчаться не на помилках, а на добрих прикладах.

Коли з'являвся митрополит — храмом перебігав радісний шепіт присутніх: «Прийшов Шептицький». Владика зупинявся зліва від вівтаря, поблизу казальниці. Зрідка, перед великими святами, він виголошував проповіді. Голос митрополита лунав трохи приглушено і тим, що стояли віддалік, треба було напружувати слух. Ловили найменші нюанси сказаного, бо митрополит, враховуючи окупаційні обставини, вдавався й до алегорії. З тих алегорій вірники робили висновок, що Шептицький безкомпромісно налаштований проти теорій і практики гітлеризму. Шептицький проповідував, що життя людське -найвища цінність, незалежно від національної приналежності, а всі люди і народи — рівні перед Творцем.

Тепер відомо, що наприкінці літа 1942 року митрополит організував кампанію порятунку євреїв. Так, на прохання рабина Давида Кагане, 200 єврейських дітей були таємно перевезені до різних монастирів, їм дали фальшиві посвідчення, українські імена та розсіяли по всіх монастирських школах та сиротинцях у Львові й околицях. Всі вони щасливо пережили гітлерівське лихоліття і вернулися до єврейської спільноти. Шептицький організував у межах церковної структури спеціальний підрозділ, який займався захистом, переховуванням та сприянням безпечному переходу євреїв в угорську Карпатську Україну. Згромадження українських монахинь піклувалось про єврейських дівчат та жінок, велика кількість священиків також докладала зусиль для порятунку євреїв. Багато священиків видавали фальшиві свідоцтва та підробляли парафіяльні записи, щоб показати їхнє українське походження. Митрополит Шептицький закликав не лише душпастирів та монахів брати участь у цій рятувальній акції, він також звертався до церковних братств мирян, щоб вони допомагали євреям, У післямові до книжки про митрополита відомої дослідниці українсько-єврейських відносин Жанни Ковби директор Інституту іудаїки Л. Фінберг пише: «Ми не віддали ще належну данину жертовності Митрополита та його найближчого оточення у справі рятування євреїв під час Другої світової війни». Справедливі слова.

На початку квітня 1944 року, на латинський Великдень, у вечірню пору Львів зазнав досі небаченого бомбового удару. Спочатку опустили на парашутах освітлювальні ракети, за ними посипалися бомби. Німецька протиповітряна оборона виявилася слабенькою. Бомбили вокзал і інші стратегічні об'єкти. Казали, загинули німецькі військові і понад двісті цивільних осіб. На кілька днів місто позбавлене було електроструму, води і газу.

Від того дня майже щовечора оголошувалася повітряна тривога. Розпочалися систематичні совєтські бомбардування Львова. Найтяжчих бомбових ударів місто зазнало 1 травня. Тоді було скинуто на Львів кілька тисяч бомб. Знову бомбили вокзал, де під мостовим переходом загинуло півтисячі осіб. Наступного дня сто п'ятдесят літаків піддали місто хаотичному бомбардуванню. Тоді ж бомби впали на споруду бібліотеки «Оссолінеум» і на сотні мешкальних будинків. Стали говорити, що совєти навмисне тероризують бомбардуванням цивільне польське населення. У пошуках безпеки чимало людей покинули місто.

На початку червня 1944 року для всіх львів'ян став очевидним відступ німців на Захід. Вулицею Городоцькою — основною артерією в західному напрямку — безперервно котилися валки вантажних, покритих брезентом автомобілів. На перехрестях появилися військові регулювальники. Потік військового транспорту, з настанням темряви, з кожним днем наростав. Фари автомобілів, відповідно заклеєні, тепер світилися вузьким синім світлом, щоб не помітила ворожа авіація. У місті запроваджено суворі правила затемнення. Припинили засвічувати вуличні ліхтарі, згасли вітрини, місто по ночах занурювалося у цілковиту пітьму. Вікна будинків, відповідно до суворого наказу, запинали непроникними для світла занавісками, аби ні один промінчик не проник назовні. Періодично припинялася подача електрики і газу.

Фронт, відчувалось, неухильно наближався. Стало ясно: кінець німецької окупації Галичини не за горами. Всіх цікавило, чи у Львові німці не чинитимуть запеклого опору, бо це призвело б до руйнування міста, затятих вуличних боїв і великих жертв серед цивільного населення. Львів'яни губилися в домислах. Немало ознак вказувало на найгірший розвиток подій: будувалися укріплення на підходах до міста, копалися окопи і на головних артеріях споруджувалися масивні бетонні колони, які сапери мали в слушний момент підірвати, щоб перегородити шлях танкам. З боку сучасної вулиці Вітовського в цитадельній горі викопали глибокі штольні, які мали служити бомбосховищами. Німці запопадливо почали споруджувати при вході до будівлі ґестапо та інших важливих адміністративних об'єктів, навіть при вході до німецької гімназії на вулиці Зеленій (зараз СШ № 6), бетонні бункери, а в парках і скверах — бомбосховища. Одне з таких бомбосховищ збереглося до сьогодні в сквері біля обласної ради, друге — у парку ім. Івана Франка біля вулиці Матейка. Роїлися домисли, що фронт у Львові зупиниться на півроку, як це сталося в Тернополі, і від міста не залишиться каменя на камені. Поширювалися панічні чутки, що німці замінують увесь Львів, кам'яниці висадять у повітря або разом з людьми, або попередньо населення евакуюють. Зосібна серед поляків кружляли додатково високопатріотичні чутки, аж до неймовірно фантастичних. Говорилося, наприклад, про раптову висадку за допомогою англійців парашутного десанту. Тобто до приходу совєтів у Львові опуститься з англійських, літаків польська парашутна бригада і в місті відразу відновиться польське панування.

Після висадки союзників у Нормандії з німецьких адміністративних службовців злетіла їхня пиха. Розпочалася евакуація окупаційних установ. Одного разу я випадково побачив на розі вулиць Бочковського і Городоцької немолодого німецького солдата в голубій уніформі авіатора. До цього роду військ ставлення львів'ян було терпиміше. Вважалося, що авіація зайнята небесами і не причетна до шалених гітлерівських звірств на землі. Солдат тримав у руках повну військову хлібну торбину і запитливо приглядався до пішоходів з явним наміром з кимось вступити в розмову. Але люди швидкими кроками обминали його. Ніхто не виявляв бажання з ним спілкуватися. Солдат розгублено озирався навкруги. Таку солдатську поведінку я спостерігав не раз і зрозумів, про що йому йдеться: він бажав продати або обміняти свої продукти з військового пайка.