«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Учитель Шерстило на прізвисько «Ковбаса» оголосив, що сьогодні навчання не відбудеться. Худий високий Шерстило стояв перед класом у ще, либонь, передвоєнному, поношеному костюмі, який висів на ньому, мов на жердині. Прізвисько він дістав від того, що при згадці про м'ясний виріб голос його набирав плаксивих ноток. Ми знали: наші вчителі, львівські інтелігенти, тяжко бідують, живуть упроголодь. Про їхній матеріальний стан ми з юною бездумністю полюбляли декламувати такий модний сатиричний віршик:
Здибалися у неділю коло церкви Спаса Два панки, що здавна гріли горло у «Атласа», — Як там, Грицю, коло тебе — добре, чи негоже? Чи паском біду стискаєш, чи без паска, може?! — Ой куди ж там, біда, друже, — кажу не на жарти, Варт пес життя отакого, як життя пса варте! Проїв бульбу, обідрався, лиш лата на латі І, як міль, пальто останнє доїдаю в хаті.— Замість сьогоднішнього навчання, — повідомив нас Шерстило, — підемо оглядати виставку. Потрібно, — додав він, — зібрати з кожного учня по п'ятдесят грошів на вхідний квиток.
Шерстило не назвав, а в загальному гаморі, що виник після його слів, годі було допитатися про тему виставки. Ми пам'ятали, як минулого разу той же Шерстило водив нас на виставку під назвою «Чудо життя», на якій демонстрували шедевр німецької техніки — «Скляну людину» і припускали, що нас знову поведуть на виставку з царини природознавства. Ця минулорічна виставка «Чудо життя» справила на львів'ян незатерте враження. Збільшена у чотири рази від нормальних розмірів постать людини з піднятими вгору руками була виконана з суцільного прозорого скла. Всередині постаті розміщалися моделі людського організму. При загалом гострому несприйнятті гітлерівського окупаційного режиму традиційно високий престиж німецької науки і технічної вправності зберігався серед львів'ян непохитно. Подивитися на виставку «Чудо життя» збиралися натовпи цікавих.
Скляна модель імітувала динамічність життєвих процесів. За допомогою електроструму, залежно від потреби, висвітлювалися ті чи інші імітатори фізіологічних функцій, або зображення якоїсь анатомічної форми та будови, чи моделі окремого органу. «Скляна людина» давала змогу наочно пізнати будову людського організму і функцій окремих органів, побачити працю системи кровообігу, травлення, подивитися на розгалуження нервової системи, на роботу залоз внутрішньої секреції. Після огляду «Скляної людини» шкільні лекції з анатомії та фізіології видавалися нам сухими і малоцікавими. Модель переконливо доказувала, що в живій природі немає більш таємничого й складнішого явища, як людський організм, підтверджуючи правоту вислову, що людина — вінець творіння.
За пультом управління «Скляної людини» сидів німецький оператор, але пояснення зрозумілою глядачам мовою давали місцеві медичні працівники. Шерстило привів нас зумисне у той момент, коли біля моделі знаходився український лікар, який робив пояснення українською мовою. Екскурсантів у залі зібралося чимало, і з іншого боку до моделі підійшов польський медик та почав роз'яснювати своїй групі польською мовою. Ненароком я опинився посередині між двома групами і чув одночасно, як пояснює один і другий. Польський лікар говорив плавно, упевнено користуючись медичною термінологією. Наш говорив затинаючись, підшукуючи слова, відчувалося, що має проблеми з медичними термінами. І не дивно. Адже поляки постійно перешкоджали утвердженню української медичної термінології.
— Навіщо вам це потрібно, — говорили, — коли існує вироблена польська термінологія. Користуйтеся нею, хто вам боронить?
Ніхто, до слова, не боронив полякам користуватися набагато досконалішою сусідньою німецькою термінологією, але чомусь вони цього не бажали. Заперечення української наукової термінології випливало з ворожого ставлення до української мови, а це, в свою чергу, — з негативного ставлення до самого факту існування українського народу.
Наприкінці анатомічної екскурсії учень нашого класу Романишин, або просто Ромашка, що відзначався начитаністю, раптом запитав:
— А чому «Скляна людина» є безстатевою?
Усі глянули — справді модель не мала жодних статевих ознак. Лікар посміхнувся, щось попросив оператора, і перед нами послідовно засвітилися кольоровими вогнями модельне зображення спершу чоловічих, а потім жіночих статевих залоз — сім'яників і яйників.
На відміну від минулорічної, на сьогоднішню виставку зібралася малочисельна групка учнів. Останнім часом школа помітно спорожніла. Місяць тому, в лютому, фронт докотився аж до Бродів. Ніхто не мав сумніву, що він невдовзі дійде до Львова. Вермахт вже другий рік поволі відступав на Захід. Німецьке командування твердило, що відступає планово і організовано, зате, як казали дотепники, невпинно. Через Львів, як тільки починалися сутінки, безперервним ланцюгом котилися вантажівки армійських обозів. Вермахт, як поранений звір, відповзав на Захід.
З кінця січня ми навчалися не в своєму шкільному будинку, а в тісному пристосованому приміщенні колишньої поштової філії. Відступаючі війська займали у Львові нові й нові громадські будівлі, зокрема всі школи. Німецьке армійське командування виселяло мешканців з гарних будинків і забирало їх під військові штаби. Ті, хто пам'ятав сорок перший рік, казали, що складається враження, ніби на Захід відступає більше військ, ніж тоді марширувало на Схід. Ще казали — німецькі солдати змінилися, вони втратили віру в перемогу і виглядають явно втомлені довгою війною.
Десь тими днями моя мама зустріла Катерину Офман, яка зі смутком розповіла, що фольксдойчі змушені покинути небезпечний Львів. «Сюди ймовірно знову прийдуть большевики», — скаржилася Катерина. Тоді ж зі Львова тікало в світ за очі чимало звичайних цивільних мешканців. Хто тікав перед большевиками, а хто просто боявся бомбардувань і перспективи вуличних боїв. Ширилися панічні чутки, що внаслідок запеклих вуличних боїв місто Тернопіль стерто з лиця землі, і така ж доля чекає Львів. Ритм життя міста був тривожний.
Ми крокували за Шерстилом на виставку, як курчата за квочкою, і вийшли на вулицю Коперника. Вулиця була заповнена збудженими пішоходами, виднілося багато військових.
Відчувався нервовий передфронтовий настрій. Біля вхідної брами палацу Потоцького білів великий картон з написом: «Світова жидівська пошесть». Меншими літерами уточнювалося: «Велика мандрівна виставка». «Оттакої!» — сказав хтось з учнів розчаровано.
Безлюдне подвір'я палацу виглядало дивним, бо зазвичай при вході до приміщень
