Жлобологія - Густав Водічка
Як воно насправді було — люди приїхали з села до Києва, оселилися десь у районі Татарки, спочатку мали садки-городики, які згодом перетворилися на гаражі. Це не теорія, це життя. Я живу в квартирі на другому поверсі, мій сусід (на зріст метрів зо два і з пивним животом) облаштував свій гараж під життєві потреби: там він навіть смажить шашлики. Отож, я чую цей запах і мати-перемати, а ще щоразу вранці дядько відчиняє двері до свого гаража зі страшенним скрипом. Чомусь інші це роблять так, що мені не чутно. Потім вмикає «зубодробітєльний» шансон або неперетравне диско. Це щось страшне. Я думав, як цьому зарадити, ну нехай вже гараж побудований в обхід законодавства, але ж можна не вмикати так гучно музику... І, на щастя, нам таки вдалося домовитися, бо в мене знайшлися помічники, які підтримали ініціативу порозумітися з Фєдьою. Тепер він смажить шашлики не в гаражі, а за ним, на віддалі 20 метрів.
В часи середньовіччя була приказка: повітря міста робить людину вільною. Культура міста існує. Київ, як на мій розсуд, у цьому розумінні містом не є. Київ — це конгломерація сільських районів. Це теж банальність, як і те, що Львів — велике село. У львів’ян, як би не лаяв їхніх рогулів Юрій Андрухович, є Місто. А в киян його немає. Львів’яни навіть голосують не так, як решта країни, тобто мають свою опінію, яка завжди інша, і це дуже важливо.
(Ест)етика жлоба
Я своє життя свідомо проживав як естет, а паралельно тривало інше життя, в якому звучала якась попсня, та я намагався на неї не зважати. Коли вслухався в ці попсові пісеньки, зрозумів, наскільки вони жахливі, від них мене аж почало трусити. Спробую відшукати аналогію: коли Наполеона труїли, то давали начебто невідчутними дозами арсен упродовж тривалого часу, аж поки чоловік не помер. Хоча, за іншою версією, то було онкозахворювання. Та це так, між іншим. Однак я мав над чим замислитися, слухаючи популярні пісеньки наших зірок шоу-бізу, — і тоді це жлобство як явище для мене виокремилось, відбулася його кристалізація, я прийшов до певної критичної точки, якщо описати той мій стан.
Хто ж такі жлоби? Одразу зазначу: для мене важлива не сама етимологія питання, походження терміна, а його синоніміка. Бо, по-перше, воно й пізнається не через розкоп слова, не через археологію поняття, а через підбір синонімних рядів. Бо, по-друге, я надибував жлоба в різних контекстах, навіть екзотичних, чи то жлоб-арт, чи то жлоби в Одесі, проте всіх їх сприймав якось відсторонено. Згодом виявив, що це для мене справді екзотична субкультура, як, наприклад, наркомани. Я сам не зміг би стати наркошою, це не мій спосіб пізнання світу, п’яниці мені більш зрозумілі. А от наркомани, як мені на той момент здавалося, від мене далеко, як жителі Сурінаму. Аж поки не дізнався, що в моєму будинку живуть тихенькі наркоші. Я це нарешті усвідомив, коли на побутовому рівні зіткнувся з цим, і сказав собі: «Все...»
У Рабле є вислів про те, коли явище стає нестерпним, а власне тоді, коли ти його усвідомлюєш і хочеться вити.
Жлобів я також бачив на полотнах художників, які працюють у напрямку жлоб-арту, наприклад, на картині авторства Івана Семесюка. І коли цих персонажів узрів у реальному житті, на вулицях Києва чи, скажімо, Дніпропетровська, придивився пильніше й відчув, що стає моторошно. Мені назустріч прямує чоловік, кепка, тренувальні штани, так неспішно йде собі — на ходу цмулячи пиво... Зловив себе на думці: пива звично випити в спеку, але цей хлопець душиться тим дешевим пивом посеред зими. Цю людину мені таки складно зрозуміти. Тоді я пояснив собі побачене так: імідж понад усе. Пиво — як аксесуар, а ще — крутий мобільний телефон. Недаремно потім ті пляшки недопиті стоять на узбіччі, схоже, людина заради іміджу себе мордує.
Жлобство — це виклик нашого часу. У Чехова є парадоксальний вислів, що в людини має бути все прекрасним. І справді, сьогодні наперекір повсюдному жлобству людина естетична мусить вибудовувати свою паралельну систему цінностей, створювати й оберігати свою естетику.
Володька
Можна підійти до проблеми жлобізму з іншого боку. Всенародна любов до творчості Володимира Висоцького — це незаперечний факт, як і його харизма співака й актора. Це була геніальна людина, але його сприймали передусім як співця з гітарою, а не як великого сатирика. Це з легкої руки жлобів Володимир Висоцький став навчителем у їх немудрящому житті, натомість щезла трагічна постать митця, актора шекспіро-чеховського репертуару.
Пригадую одну історію. Телеведучий і журналіст Андрій Мєтльов з колегою-режисером у якесь місто на півдні возили фільм, знятий за сценарієм Нікіти Висоцького. (Здавалося, якщо тобі вже цікавий автор, то цікаве усе довкола нього, його родина, а не лише красивий міф про нього. Проте звичайна логіка не спрацьовує тут). Місцевий бос, аби привабити публіку на показ фільму, вивісив на кінотеатрі плакат із портретом романтичного барда з гітарою в руках. Звісно, на показ приперлася численна «романтична публіка». Режисер тільки встиг щось промимрити зі сцени — а йому з місць, я-ак сказонуть: «Че он пиздит?! ВООООЛОДЬКУ ДАВАААЙ!!!» Мєтльов із режисером ледве вшилися з того кінотеатру... Розповідав, що і в готелику їх довго розшукували, ображені хронічною відсутністю у фільмі «Володьки з гітарою».
Капкан плюралізму
Бо що визначає жлобів? Їх тотальність. Натомість що визначає інтелігенцію? Хорошу чи погану, це вже не так важливо, — інтелігентні люди все допускають, мають бути толерантними. Інтелігенція — це капкан плюралізму. Ми усіх допускаємо. Жлоби — нас не допускають.
Йшов якось Києвом, бачу — лежить газета «Киевские ведомости», це видання я не став би купувати, та підняв з цікавості і почав переглядати, знайшов статті на літературну тему — намагався прочитати — мене аж заціпило від примітиву.
Я зрозумів, чого вартують картини Івана Семесюка й інших художників жлоб-арту після того, як прочитав негативні відгуки деяких критиків про їхню виставку. У їхніх текстах була така злість, така їдь жахлива, що означало одне: зачепило. От на одному інтернет-сайті був відгук про те, що керівництво музею злякалося —
