«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Стрийко Михайло наполягав, що ОУН категорично проти, щоб галицька молодь зголошувалася до німецької дивізії. «Патріотичний обов'язок молоді — йти до лав Української Повстанської Армії», — говорив він.
— Усі «в ліс» піти не зможуть, — зауважив скептично Олекса.
Через кілька днів після татових іменин мій товариш Павло запропонував подивитися парад новобранців, що мав відбутися в центрі міста біля Оперного театру. Павло знав якогось поліциста, який погодився провести нас двох через охоронний кордон до кам'яниці біля самісінького театру. З вікна другого поверху будинку номер сорок один на проспекті Свободи ми з Павлом спостерігали за парадом дивізійних новобранців. Тоді ця вулиця носила назву Адольф Гітлеррінг, а на тому самому місці, де пізніше поставили пам'ятник Леніну, як вже зазначалось, стояв пам'ятний знак Гітлеру у вигляді високого гранітного червонястого куба. Зверху на ньому в темній чавунній чаші горів газ, що мав символізувати вічний вогонь на честь фюрера Великонімеччини.
Ми спостерігали з висоти трибуну, яку німці поставили поперек проспекту, плечима до вхідних брам театру. На трибуні розмістили ряди крісел, щоб високе німецьке начальство не дуже втомлювалося видовищем парадуючих тубільців. Кілька українських цивільних осіб затратилося серед маси німецьких військових кашкетів і бездоганно начищених офіцерських чобіт. Фасад театру і трибуну обліпили державними німецькими прапорами і есесівськими емблемами. На червоних гітлерівських полотнищах виднілися білі кружальця, а в середині — чорні свастики. Навпроти трибуни, за пам'ятником Гітлеру, розмістили стенд зі золотим левом на синьому полі – гербом галицької землі. Вздовж безлюдної алеї стояли попарно дівчата в народних ношах, тримаючи в руках стяги з тим же гербом.
Загриміли фанфари, прибув на автомобілі губернатор Галичини — Отто Вехтер. Дівчата вручили йому ритуальний букет квітів, і розпочався парад. Від Академічної (тепер проспект Шевченка), тим боком вулиці, де тепер Національний музей, над'їхала група вершників у селянських свитках. Вершники продефілювали перед трибуною і повернули на другий бік проспекту, де тепер музей етнографи. Таким зигзагом повз трибуну просувався весь парад. Лунали якісь промови, говорили щось Паньківський і Кубійович. Звучали оплески підібраної на той випадок цивільної публіки.
Ті, хто підтримували ідею створення дивізії, належали до прихильників «реальної політики» Андрія Мельника. «Реалісти» наївно думали, що знову повториться те, що сталося наприкінці Першої світової війни, а саме: обидва імперіалістичні хижаки — Німеччина і Росія — настільки взаємно послабляться, що не зможуть протиставитися силам поневолених народів. Тоді дивізія як регулярна українська військова формація скаже своє вагоме слово, як це зробили Січові Стрільці в 1918 році. Мельниківські інтелігентні мрійники і фантазери слабо розуміли реальну ситуацію.
Оркестр врізав бадьору в'язанку стрілецьких пісень і появилися піші колони новобранців. Хлопці марширували мляво, без потрібного ентузіазму. Кидалися у вічі їхні втомлені обличчя. Більшість з них через парадні перипетії не спали всю ніч. Шеренги новобранців у цивільному, поношеному, часто сільському одязі, не скидалися на стрункі військові лави, радше нагадували гурти прочан якогось відпусту. Німці кривилися, серед новобранців виднілося чимало низькорослих, чорнявих хлопців, далеких від зовнішніх нордійських стандартів. Під впливом недавніх критичних домашніх розмов, посилених ще й тим, що все це я спостерігав з висоти, звідки людські фігури скидалися на ляльки, парад видавався мені жалюгідним. Не справив він доброго враження і на мого Павла.
У липні 1944 року німецьке командування спішно перекинуло дивізію «Галичина» із Сілезії на найбільш загрозливу ділянку фронту — під Броди. Після триденних боїв з 11 тисяч вояків дивізії лише 3 тисячі вирвалося з оточення. Уцілілі частини під кінець року реорганізували, поповнили і перевели до Словаччини, а звідти — до кордонів Італії. Там дивізія «Галичина» без бою здалася в полон англо-американським військам. Згодом, звільнившись з англійського полону, колишні дивізійники відіграли неабияку конструктивну роль в житті української діаспори.
Проте до сьогодні на дивізію «Галичина» тривають шалені пропагандивні нападки, інспіровані Москвою і Варшавою. Під їх прикриттям відвертається увага від того історичного факту, що на боці гітлерівської Німеччини воювало понад мільйон радянських громадян і десятки тисяч поляків. У німецьких військах СС служило 100 тисяч естонців, 25 тисяч латишів, 10 тисяч татар. Кількість росіян налічувалася сотнями тисяч. Російськими за особовим складом були 29-та і 30-та гренадерські дивізії СС, 15-й (козачий) кавалерійський корпус СС, штурмбригада СС «Бєларусь». Російські есесівці з 29-ї дивізії і солдати «Русской Освободительной Народной Армии» (бригада Камінського) придушували Варшавське повстання. Крім того, на боці німців воювали дві дивізії генерала Власова «Русской Освободительной Армии».
Поляки, які до сьогодні затято плямують українців за створення 10-тисячної дивізії «Галичина», сором'язливо промовчують, що зі західних, прилучених до Райху районів Польщі було мобілізовано до німецької армії близько 200 тисяч поляків. Під кінець війни лише до армії Андерса долучено 36 тисяч полонених поляків з вермахту. Під німецьким командуванням служило ще 40 тисяч польської поліції, а української — лише 8 тисяч. Щоб її не називати польською придумали нейтральний термін «ґранатова». Для повноти картини додамо, що у німецьких військах СС служило 40 тисяч голландців, 40 тисяч угорців, 25 тисяч фламандців, 10 тисяч французів, 10 тисяч італійців і 8 тисяч норвежців.
Вину за знищення євреїв покладають не лише на дивізію «Галичина», але і на УПА. Абсольвент львівського університету В. М. Радовський написав у 1992 році в ізраїльській газеті: «Це ж не секрет, що немалий вклад у катастрофу українського єврейства внесли українські військові формування, зокрема УПА, яке брало активну участь в акціях знищення багаточисельних ґетто, в тому числі і в розстрілах євреїв у Бабиному яру». Можна б відповісти В. М. Радовському, що знищення багаточисельних ґетто і розстріли євреїв у Бабиному яру воїнами УПА якраз і становить секрет, відомий лише йому одному. Ця голослівна заява нічим не обґрунтована.
А справжнім секретом, про який ні В. М. Радовський, ні його університетські вчителі не посміють згадати до сьогодні, це дві акції УПА, які вберегли в середині сорокових років український народ від тотального знищення. Саме УПА не допустила поголовної депортації українців з рідної землі. Про секретні сталінсько-жуковські плани виселення всіх українців, як це зробили з чеченцями, інгушами, балкарцями, калмиками та іншими народами, до Сибіру розповів Хрущов на закрито му засіданні XX з'їзду. Текст секретного наказу від червня 1944 року про виселення всіх українців оприлюднив генерал-майор НКВД Василь Рясной (див. Чуев Ф. Солдаты
