Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів
Важливою точкою гартування для нас була батькова кузня. Сюди, очевидно, за давньою традицією, заходили на хвилину всі, хто прямував вулицею. Почуги новини, обмінятися думками з односельцями, послухати поради бувалих людей.
Я завчасно став здобувати трудовий гарт, був у батька за молотобійця. Може, це звучить надто самовпевнено, за найважчого молота я брався рідко та лише згодом. Але як то цікаво було спілкуватися чи хоча б слухати дорослих! Кузня — то таке місце, де завжди бризкають іскри вогню, летить з-під молотка урізнобіч окалина, яка може обпекти руку, ногу. На долівці завжди лежали щойно витягнені з вогню (і відповідно опрацьовані) гайки, болти, різні дрібні деталі. Станеш ногою — припече навіть через підошву сандалика. 3 яким острахом мої шкільні товариші, близькі друзі, заглядали сюди! І цікаво, і пече. А я зумисне ходив босим, без одягу, в одних трусах.
У своїй сім’ї я мав привілеї наймолодшого сина. Правду кажучи, їх створював мені батько. Два старших брати чимало від цього натерпілись. Бувало, збирається їхня компанія. Парубки мають свої секрети. Вони й мені цікаві, а мої брати ніяк не можуть спекатись найменшого. Я з криком біг у кузню, і їм добряче перепадало. Так тривало до тих пір, поки вони не знайшли способу, як мене позбуватися. Брали у руки книжку з думами і зачитували про втечу трьох братів з Азова. Я ридав, аж захлинався, бо розумів події думи так: ті два старших втікачі з турецької неволі, яким пощастило запопасти коней, то, зрозуміла річ, — мої старші брати. А найменший, піший-пішаниця, — то вже був я. Мені просто було страшенно шкода себе. Що дивно, у мене тоді ніколи не виникало докору в адресу старших братів, які не здогадалися взяти на коня меншого. Очевидно, десь у дитячій свідомості блукала здогадка: той «піший-пішаниця» напевно досадив, допік своїм старшим братам не менше, ніж я — своїм.
Книги я мав можливість читати багато і «запоєм». І в цьому була, безперечно, заслуга моїх старших братів. Взагалі-то народитися наймолодшим у сім’ї — доволі вигідна річ. старші по роду завжди повинні про тебе турбуватися, майже, як батьки, а ти про них — як доведеться.
Потягом до книг, до знань я завдячую насамперед братам. Батько тут лише схвалював, скажемо так, стратегічно, а конкретно працювали брати. Мушу зізнатися: я часто зловживав їхньою добротою, терпінням. Якщо, наприклад, увечері лампа ще світитиметься кілька годин, а я закінчив читати, брат мусив попочі йти у читальню (це — 300—400 метрів від нашої хати), відкривати їі, брати щось нове.
Ми були дітьми війни в найбільш сумному, трагічному розумінні цього слова. Фронтові події залишили нам великі боєприпаси. Хіба може бути осторонь від них підліток, який аж дрижить-тремтить, так тягнеться до всього того, що стріляє, вибухає? Може він чогось іншого шукати у покинутих окопах, біля обгорілих танків, машин? Кілометрів за два від села на невеликому пагорбі розкинулось поле, яке селяни наділяли магічною силою. Самі подумайте: у різну пору війни саме сюди падали і німецькі, і радянські літаки. Щось із п’ять. Усю їхню начинку, яка вціліла, при першій же нагоді розбирали дорослі, а що залишилось — то вже діставалось нам. 3 якимось надзвичайним азартом наші селяни розбирали залишеного літака, автомашину, навіть танка. Пригадую, десь після 1939-го року недалекого від залізничного мосту на гостинці, занурившись у рів, стояв, здається, радянський танк. Так місцеві умільці примудрились зняти з нього навіть башту і забрати її геть.
Особливо перші роки по війні — то були страшні роки для наших матерів. А нам то що? Нових розваг — море. Правда, приносили вони в село чимале горе. Здається, п’ятеро наших ровесників загинули від мін, при розбиранні снарядів. Так здавна велося, що на другий і третій день великодніх свят хлопці, незалежно від віку, мусили мати щось таке, що стріляє. Раніше для того використовували сірники. Легка імітація пострілу і тільки. Війна дала нам в руки солідний арсенал. Старші хлопці вибирали собі більш ризиковану розвагу. Знаходили глибокий, до трьох метрів окоп, в якому ставили колись міномета для стрільби. Сміливець ставав на край окопу, тримаючи міну за хвостові крильця. Хлопці знали: коли вистрілює міномет і його гостинець розривається в наміченій точці, то осколки січуть лише усюдибіч, а не вгору. Один вайлуватий парубок випустив з руки міну і не встиг зіскочити з краю окопа. Вибухова хвиля була такою потужною, що вона до верху розпорола обидві штанини, вийшла спідниця. Ах, як вже з нього село сміялося.
Мені раз також захотілося сильного вибуху. Десь ми роздобули справжню бойову гранату, яку називали «ріпайкою». Не було в ній лише кільця, за яке потрібно потягнути, аби звільнити запал від запобіжника. Вусики запобіжника теж були обірвані. І що ми придумали? Клали гранату на дно окопу, а самі цілились каменюками в неї. Разів чотири я намагався це зробити. При цьому стежив, чи потрапив каменем у гранату, а тоді вже ховався за окоп. Не пощастило нам зірвати ту гранату. Тобто пощастило нам, що її не зірвали…
Гинули наші ровесники від надміру зацікавленості до військових таємниць. Або на все життя залишалися каліками. Добре пам’ятаю двох таких нещасливців, яким вибухи розполовинили долоню, залишивши лише три пальці. Господи! Та ми дорожили своїм здоров’ям та життям! Але ж бо ми були дітьми війни.
Що було дорогим для мене — то невичерпний гумор наших односельчан навіть при великих бідах. Гралося троє братиків. Найменший, ледве зіп’явся на ноги, тинявся усюди, старший — щось мудре майстрував, а середущий голкою розколупував запал. На щастя, він зірвався так, що тільки злегка поранив хлопцеві долоню та пальці. старшому бляшка різонула по чолі, а найменшому — по нозі. Середнього — аби не брався за дурні справи, меншого, аби не тинявся за братами, старшого — щоб думав, чим вони усі займаються. Так витлумачували цю подію в селі.
Можливо, не лише наше покоління підходило під те загальне поняття «діти війни». Часом дорослі ще більше виглядали ними… Перших п’ять днів після того, як німці (буду користуватися селянськими поняттями) захопили нашу місцевість, побачили фріців наші дві молоді учительки в Озерній, яка для нас була наче містом. Повернулися обидві в Осташівці і — як вони обурювалися, як вони плакали від образи!.. «Йде цілий стрій фашистів біля гурту цивільного люду і пердять, як коні», — при цьому дружно регочуть. А старі люди казали, що то культурний народ. Коли ж
