Планета Pixar - Лоуренс Леві
Протягом цього часу наші особисті стосунки зі Стівом теж еволюціонували. Вони стали вільніші, без напруги двох останніх років. За два з половиною роки ми встигли зробити стільки всього, на що, здавалося, було потрібне десятиліття. Тепер, коли IPO та угода з Disney були позаду, Стів став більш розслабленим. Він частенько на вихідних прогулювався до мого дому, і ми разом виходили на променад або ж сиділи у дворику й розмовляли. Теми бесід блукали від Pixar і міжнародних справ до дітей та особистого життя.
Якось у мене виникла невідкладна ситуація. В одного з моїх найближчих родичів припускали серйозну проблему зі здоров’ям. Одного вечора, коли ми вирішували, що робити, зателефонував Стів. Слухавку взяла Гілларі, і коли Стів запитав у неї, як справи, вона просто не витримала й розплакалась. Коли дружина пояснила, у чому полягає проблема, Стів відразу ж запевнив її:
— Я знайду для вас найкращого лікаря у світі й привезу його сюди, якщо буде потрібно.
Виявилося, що найкращий лікар був у Сан-Франциско, за годину їзди автомобілем. Нам дуже пощастило, що проблема, зрештою, вирішилася. Проте Гілларі ніколи не забувала Стівову обіцянку й казала, що завжди почуватиме вдячність за неї.
Під час кількох розмов у той час, особливо після продажу NeXT, Стів віддавався роздумам про Apple. Він вважав, що компанія вже давно збилася з курсу і тепер просто пливе за течією, швидко перетворюється на тьмяну подобу себе колишньої. Стів звинувачував у цьому вервечку генеральних директорів, котрі не мали жодної гадки про те, як можна відновити велич Apple. На його думку, придбання NeXT могло допомогти компанії, але все ж цього було замало.
Поступово я почав розуміти, що Стівові міркування насправді були помітними ззовні зблисками полум’я, що вирувало в нього всередині. Його спроби змоделювати майбутнє Apple були більше ніж просто теоретизуванням. Підтвердження цьому знайшлося однієї суботи на початку літа 1997 року, коли ми зустрілися в Пало-Альто.
— Я подумую про те, щоб повернутися в Apple, — сказав Стів. — Рада директорів запитує, чи мене цікавить така перспектива.
— Нічого собі! — вигукнув я. — Оце так подія! І що ти думаєш? Вони вже стільки часу пливли за течією, там зараз потрібна сила-силенна допомоги. Ти впевнений, що хочеш за це взятися?
— Точно не знаю, — відповів Стів. — Але спробувати можна. Я взагалі не братиму платні. Скористаюся шансом поширити свої ідеї та оцінити, що там слід зробити.
Щойно Стів сказав це, я збагнув, що рішення вже ухвалене. Стів не був упевнений, чи вдасться врятувати Apple. І остання річ, якої він хотів, — повернутися туди, а потім нести відповідальність, якщо компанію, яка потопала, врятувати не вдасться. Не брати платні означало сказати: «Ви мені не платите, тож не звинувачуйте мене, якщо компанія не вигребе». А якщо у Стіва все вдасться, то відкриється багато можливостей отримати винагороду згодом. Це був блискучий хід. Безпрограшний сценарій. Але від мене Стів хотів почути дещо інше.
— Дивись, якщо ти вирішиш погодитися, не переймайся через Pixar, — сказав я. — Студія під контролем. Тепер, коли ми впоралися з угодою з Disney, ми добре знаємо, що робити. Крім того, ти ж нікуди не подінешся. Будемо на зв’язку, як і завжди, навіть якщо ти не зможеш приїжджати в Пойнт-Річмонд так часто, як раніше.
Припускаю, Стів під час цієї розмови хотів переконатися, що ми не думатимемо, ніби він відмовляється від студії. У певному сенсі йому була потрібна мовчазна згода Pixar — благословення на повернення до Apple. Я знав, що він проведе таку ж розмову з Едом і Джоном. Також я знав, що вони повністю підтримають Стіва. Адже серед усіх змін, що відбулися протягом останніх кількох років, була одна, яка додавала значної упевненості та — на моє переконання — важила дуже багато. Після напружених стосунків із Pixar, що тривали більшу частину десятиліття, Стів заслужив те, чого вкрай бракувало, коли я приєднався до компанії, — повагу.
Я беззастережно зрозумів це одного дня в студії, коли нас, управлінців, запросили на перегляд фільму, над яким велася робота. Як і зазвичай, ми всі зібралися в імпровізованому кінозалі, де подивилися останні напрацювання. Коли перегляд закінчився, Джон повернувся до Стіва й запитав:
— Ну як, Стіве, що ти думаєш?
— Мені подобається, — відповів той. — Хоча насправді неважливо, що я думаю.
— Важливо, — наполягав Джон.
— Та ні. Хлопці, ви ж вирішуєте, — запевняв Стів. — Я вам довіряю.
— Але ми хочемо знати, що ти думаєш, — підкреслено промовив Джон.
Це був крихітний момент, але, не сумніваюся, його помітив кожен. Для мене він був сигналом про те, чого я раніше не бачив у Pixar. Креативна команда, люди, яким ми вже давно передали всю відповідальність за творчі рішення, переймалися тим, що думав Стів. У світі Pixar не існувало вищої нагороди. Це означало найвищий рівень поваги. По правді, ніде в студії не лишилося і сліду від ворожого ставлення до Стіва. Він тепер став частиною компанії, його сприймали не як страшного власника, а як захисника, котрому можна довіряти. Ми зі Стівом ніколи не зачіпали цю тему, проте підсвідомо я відчував, що це для нього означає багато.
Зрештою, озираючись назад, я думаю, що цей досвід, як і решта, отримані Стівом у Pixar, спричинили ті зміни в ньому самому, які стали життєво необхідними для подальших подій.
Одна така зміна полягала в тому, що Стів тепер розумів індустрію розваг. Він став не лише CEO сфери високих технологій, а й генеральним директором розважальної галузі. Дуже небагато знайшлося б управлінців, які змогли претендувати на те, щоб комфортно почуватися в обох цих світах. Саме ця кваліфікація стане суттєвою, коли Стів поведе Apple крізь нетрі музики й розваг.
Також думаю, що процес наших зі Стівом обговорень піксарівського бізнесу й стратегічних викликів теж вплинув на нього. Його невдачі у справах Apple, NeXT та складна ситуація попередніх років у Pixar значною мірою були спричинені ігноруванням бізнес-реалій. Lisa, початкова версія Macintosh, NeXT Computer і Pixar Image Computer — усі ці спроби створити комп’ютер
