Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
У тих виняткових випадках, коли Шульц — усупереч неодноразово декларованій «некомпетентності» — бере слово на теми сучасної поетичної творчості, він завше найохочіше обмежується міркуваннями на теми, які були істотою його власної практики та літературної філософії, ані на мить не покидаючи «регіонів великої єресі». В опублікованій у «Sygnałach» рецензії на вірші Юліуша Віта ми раз-у-раз знаходимо подібні рефлекси власної Шульцівської аури, моделювання об'єктів оцінки на власний образ і подобу. Коли ми читаємо в отому тексті:
«Усе прагне […] до символу, до глибшого сенсу, до міфу. Це дивна й нова міфологія, у світлі якої нам показується краса світу, лисніюча поливою і блиском першого дня творіння…»
— ці окреслення й діагнози значно меншою мірою стосуються Віта, а значно більшою — їхнього автора, вони покликаються на подібні, мов близнюки, формулювання, розсіяні на сторінках його творів, їм властива влучність самоаналізу. У тій же рецензії, скажімо, знаходимо такий образ:
«…дивлюся в його вірш, мов у палаючу книгу, яка трансформується у вогні та крилатіє, так, наче текст сторінок увесь утрапив у полум'я…»
І це речення є нічим іншим, як варіантом сентенцій із Шульцівської Книги:
«…знову й знову від себе самої запалювалась і йшла через усі пломена і пурпури…» [Книга; 117].
«Кожна з них має одну хвилину, таку мить, коли з криком злітає, як фенікс, пломеніючи всіма сторінками» [Книга; 118].
Можна б сказати: Шульц повторюється. Та більш слушним було б твердження: Шульц вірний собі, строфам власної Біблії. І варто додати: сяйво, яке він відкриває в інших, є зазвичай відбитим світлом, яке має власне джерело у випромінюванні його уяви.
Живець, 24 VII 1932
Вельмишановний Пане Професоре!
Я мав уже готовий лист до Пана Професора, лист, у якому мені здавалося конче необхідним виправдати мою начебто флібустьєрську атаку, якою я увірвався у Вашу сферу, нав'язуючи Вам себе і мою працю. Я висловлював у тому листі претензію на участь у цьому світі, в тій атмосфері, в якій обертаються творці духовних світів. Мені йшлося про прийняття до родини творчих духів, про відчуття, що мій світ межує, дотикається з іншими світами, що на цих межах світи ці перетинаються й перехрещуються, що вони обмінюються навзаєм струмами й дрожем. Я намагався у тому листі пояснити, чому мені бракує кристалізації духу, об'єктивованих духовних формацій, що містяться в системах і в книжках. Звідки походить це дивне захоплення, яке породжує жива індивідуальність, звідки той предивний час спілкування з нею? Це так, наче довкола творчих голів постають згущення думки, якісь вири і збурення духовної атмосфери, якась не окреслена, але творча плазма, в яку ми занурюємося, мов у весняну бурю, самі сповнені розрядів і внутрішніх вибухів. Тому я відчував себе таким збудженим і збуреним під час Ваших викладів. Тема, підняті проблеми були другорядними — важлива була верства, духовний рівень, на якому вони розігрувалися, — клас і манери цієї думки — якісь святощі, які, неусвідомлені кожне зокрема, конденсувалися сумарно у відчуття якоїсь пишної структури, від якої переповнювалося серце, подібно як вигляд жінки, про яку ми нічого особливого не знаємо, прошиває нас із разючою зростаючою певністю, що вона володіє всіма тими прихованими і нам самим не відомими рисами, яких так палко жадає наша істота.
Той лист, ті виправдання виявилися даремними, простроченими завдяки Вашому листові.
Я відчув резонанс, резонанс сильніший і повніший, аніж можна було би мріяти.
Я Вам за нього глибоко вдячний. І ще дещо поза тим.
Ви зробили цей резонанс направду повним, Ви сповнили його міру завдяки можливості зазирнути у Вашу предивну поетичну творчість, яку Ви мені надали. Я зумію це оцінити і щиро дякую Вам. Я далекий від того, щоб критикувати. Ті вірші були для мене радісним і повним переживанням, були наче розширенням мого власного світу в якісь нові, дивні, але й наче знані околиці, я опинився у моєму місці якоїсь давно загубленої вулиці. Може, я помиляюсь, але маю таке відчуття, наче ми десь були близькими сусідами, наче ми іноді стукали в одну й ту саму стіну з різних боків. Дивною й радісною здається мені та близькість, і я боюся, щоб не зруйнувати дистанцію надто квапливо. Я тішуся, що не зробив цього першим. Зрештою, у світі духовних формацій дистанції втрачають чинність.
Я не маю літературної освіти, не знаю сучасної поезії і не в змозі усталити генеалогії, місця цієї поезії. Єдиним порівнянням, яке мені спадає на думку, є Рільке, божественний Рільке. То дуже тихий, замкнутий у собі світ, треба відійти дуже далеко від галасу і зійти дуже глибоко, щоб почути цю поезію. Нарцисизм [sic!], самотність, замкненість у скляній вежі.
Те закляття у власну самотність, відтинання від життя, від дії, насолода і трагізм цього (Танець із самим собою) нагадує мені мій найсуттєвіший і найглибший сон, який мені наснився, коли я мав 7 літ від роду, сон, який угадав наперед мою долю. Сниться мені, що я в лісі, ніч, темно, я відтинаю собі ножем пеніса, роблю ямку в землі та закопую його. Це наче антецеденція[100], частина сну без чуттєвої інтонації. Настає властивий сон: Я отямлююсь, усвідомлюю собі потворність, жахливість учиненого гріха. Я не хочу вірити, що я його насправді вчинив, і все ж переконуюся з розпачем, що саме так воно і є, що вчинене мною невідворотне. Я наче перебуваю поза часом, перед лицем вічності, яка для мене не буде уже нічим іншим, як страшним усвідомленням вини, відчуттям непоправної втрати всю решту вічності. Я навіки засуджений, і виглядає то так, що мене, для прикладу, замкнули у скляній банці, з якої я вже ніколи не вийду. Того відчуття вічної муки, довічності осуду я ніколи не забуду. Як пояснити в цьому віці той символічний ладунок, ту значеннєву потенційність отого сну, яку я досі не зумів вичерпати? Я бачу тут пункт перетину зі скляним домом (Препарований зразок).
В Смерті й сні чудова третя строфа — Світ пропав, неначе срібна ложка. Ліки снодійні дорешти у мене влила і довго наді мною чувала Мати [Przepadł świat jak gdyby srebrna łyżka. Lekarstwo nasenne
