В сталевих грозах - Ернст Юнгер
А там уже панував неспокій. Під жорстким шрапнельним вогнем ми перебігли через Траншею Фелікса й без втрат добрались до передової. Поки ми внизу петляли окопами, понад нашими головами по мостах вже просувалася на передові позиції артилерія. Полк, у складі якого ми мали виступити передовим батальйоном, отримав у призначення дуже вузький відрізок. Всі штольні вмить переповнилися людьми. Ті, що не вмістилися, довбали собі нори в стінах траншей, щоб мати хоч якийсь прихисток від артилерійського вогню, очікуваного перед наступом. Після довгих пошуків і метань кожен знайшов собі якусь нору. Капітан фон Бріксен ще раз зібрав на нараду командирів рот. Ми востаннє звірили годинники й розійшлися, потиснувши на прощання один одному руку.
В очікуванні 5:05 — часу, коли мала початись артилерійська підготовка, — я підсів до двох своїх офіцерів на сходах штольні. Настрій дещо поліпшився, бо не було дощу, а зоряна ніч обіцяла сухий ранок. Ми провели цей час за курінням і балачкою. О третій поснідали й пустили колом флягу. В перші ж ранішні години ворожа артилерія пожвавилася настільки, що ми вже побоювались, чи англійці, бува, чогось не пронюхали. Кілька стосів боєприпасів, розподілених по місцевості, злетіло в повітря.
Незадовго до початку наступу по радіо передали таке: «Й. В. кайзер і Гінденбурґ виїхали до театру бойових дій». Це повідомлення привітали оплесками.
Стрілка посувалась усе далі; ми відраховували останні хвилини. Нарешті вона сягла 5:05. Зірвався ураган.
Вогненна завіса, під супровід різкого, нечуваного реву, зметнулась увись. Несамовитий грім, що у своїх розкатах поглинув навіть найважчі постріли, потряс землю. Велетенське нищівне ревище незчисленних гармат у нас за спиною було таким страхітливим, що навіть найбільші битви з усіх, відбутих нами досі, здавалися в порівнянні з цим дитячою забавкою. Те, на що ми навіть не сміли сподіватися, сталося: ворожа артилерія змовкла; цей потворний удар доконав її. Ми не могли вже всидіти в штольнях. Стоячи на укриттях, ми зачаровано споглядали вогненну стіну, з вежу заввишки, затягнену валами криваво-червоних хмар.
Насолодитись цим видовищем нам завадили сльози й сильна печія в слизових. Нагнані зустрічним вітром випари наших газових снарядів накрили нас сильним запахом гіркого миґдалю. Я з занепокоєнням спостеріг, що деякі бійці почали кашляти й душитися, і врешті-решт, зривали з лиця протигази. Тому я спробував утамувати перший кашель й затримати дихання. Поступово випари розвіялися, і ми змогли зняти протигази.
Світало. За нами невблаганно наростав несамовитий рев, хоча, здавалося, він вже давно сягнув межі можливого. Перед нами постала непроглядна стіна диму, пороху й газів. Люди, що поспішали повз нас, гарчали нам на вухо якісь радісні заклики. Піхотинці й артилеристи, сапери й зв'язківці, прусаки й баварці, офіцери й рядовий склад — всі були в захваті від стихійної моці нашого вогняного штурму і вже ледве могли дочекатися 9:40, щоби вступити в бій. О 8:25 заговорили наші важкі міномети, що масово стояли напоготові за передньою траншеєю. Ми бачили, як в повітрі, описуючи високі дуги, пролітають велетенські двоцентнерові міни й падають по тому боці з вулканічними вибухами. Їх розриви тягнулися ланцюгом кратерних вивержень.
Здавалося, навіть закони природи втратили чинність. Повітря мерехтіло, як у дні літньої спеки, а в його змінній щільності витанцьовували вгору-вниз тверді предмети. Обриси тіней шугали крізь димовиння. Гуркіт стояв абсолютний, його вже не було чути. Лише можна було неясно розгледіти, як тисячі тилових кулеметів навмання зметають свої свинцеві роїща.
Остання година артпідготовки була небезпечнішою за чотири попередні, коли ми могли без остраху рухатись по укриттю. Ворог задіяв важку батарею, яка снаряд за снарядом закидала наш переповнений окоп. Рятуючись від них, я подався вліво й наштовхнувся на ад'ютанта, лейтенанта Гайнса, який шукав лейтенанта фон Золемахера: «Йому негайно треба перебрати командування батальйоном — капітан фон Бріксен щойно загинув». Приголомшений цією жахливою звісткою, я пішов назад і заліз у глибоку нору. Але за цей короткий шлях уже встиг усе забути. Я бродив, наче вві сні, як крізь негоду в глибокому сновидінні.
Перед моєю норою стояв підофіцер Дуєзіфкен, соратник з Реньєвілю, і благав вийти в окоп, бо від найменшого струсу мене могло засипати брилами землі. Вибух перебив його на півслові: з відірваною ногою він повалився на землю. Будь-яка поміч тут була вже марна. Перестрибнувши через нього, я кинувся вправо, де заповз у нору, в якій вже переховувалися два сапери. Вузьким кільцем навколо нас розривалися важкі снаряди. Раптом з білої хмари зметнулися вихором чорні грудки землі; вибух потонув у загальному ревищі. На відрізку траншеї зліва розірвало трьох людей з моєї роти. Один з останніх снарядів, до того ж сліпий, забив бідолашного Шмідтика, який сидів на сходах штольні.
Ми зі Шпренґером стояли, не відводячи погляду від годинника, й чекали на велику мить. Навколо згромадилися рештки роти. Жартами найпростацькішого штибу нам вдалося їх трошки розвеселити та відволікти. Лейтенант Маєр, що саме в цю мить визирнув із-за поперечини, пізніше казав мені: від був переконаний, що ми збожеволіли.
О 9:10 офіцерські патрулі, що мали охороняти нашу розстановку, вийшли з траншеї. Оскільки протилежні позиції лежали на віддалі більше восьмиста метрів, нам ще під час обстрілу потрібно було вийти й залягти на нічийній землі так, щоб одразу о 9:40 заскочити в першу ворожу лінію. Тож за кілька хвилин ми зі Шпренґером, а за нами й ціла рота, також видряпалися на бруствери.
«Ну, зараз вам сьома покаже, на що здатна!» «Мені тепер море по коліно!» «Помстимось за Сьому роту!» «Помстимось за капітана фон Бріксена!» Ми вихопили пістолети й перескочили через дріт, через який нам назустріч уже пробиралися перші поранені.
Я роззирнувся на всі боки. Цей народоділ являв собою особливе видовище. У вирвах перед ворожою траншеєю, яку знову й знову накривало вогняним шквалом, на неозорому фронті причаїлися, позбивавшись у купки рот, штурмові батальйони. На вид скупчення таких велетенських мас успіх прориву здавався мені певним. Та чи вистачить у нас сили розколоти й нищівно порвати ворожі резерви? Безумовно, я на це сподівався. Остаточна битва, вирішальний наступ, здавалося, настали. Тут важиться доля народів, тут ідеться про майбутнє світу. Я переживав усе значення цієї години, і, думаю, кожен тоді відчував, як все особисте відступає на задній план і зникає страх.
Настрій був дуже особливий, розпалений найвищою напругою. Офіцери стояли струнко й
