В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Я заворожено дивився на цей гарячий, вібруючий шматок заліза, який сіяв смерть і мало не зачіпав мені ногу. А тоді вистрелив через тканину. Якийсь боєць, що виринув коло мене, зірвав її і пожбурив в отвір гранату. Струс і білувата хмарка, яка здійнялася звідти, засвідчили дію. Засіб грубуватий, зате надійний. Цівка вже не рухалася, зброя замовкла. Ми побігли вздовж схилу, обробляючи в такий самий спосіб інші отвори, і таким чином виламали кілька ланок з хребта оборони. Я підняв руку, щоб дати знак своїм, чиї постріли з безпосередньої близькості уже свистіли нам повз вуха. Вони радісно замахали у відповідь. Отож, ми одночасно із сотнями інших вибралися на насип. Уперше в цій війні я побачив, як одна маса зіштовхується з іншою. На задньому схилі насипу англійці утримували два окопи, споруджені терасами. Зав'язалася перестрілка на віддалі всього кількох метрів, дугою полетіли вниз гранати.
Я стрибнув у перший окоп; кинувся за найближчу поперечину й налетів на англійського офіцера. Він був у розстібнутому мундирі, з розхристаною нашийною хусткою; я вхопив його й жбурнув на мішки з піском. За мною виринула сива голова якогось майора, який крикнув: «Прикінчи собаку!»
Це було зайве. Тепер я взявся за нижній окоп, що аж кишів англійцями. Тут виглядало, як кораблетроща. Одні метали «качині яйця», інші стріляли з кольтів, більшість кинулися навтьоки. Тепер перевага була на нашому боці. Я, немов уві сні, все тиснув на гачок пістолета, хоча обойма давно була вже порожня. Боєць поряд зі мною жбурляв гранати у втікачів. Тарілкоподібна англійська каска, кружляючи дзиґою, злетіла високо в повітря.
За хвилину бій був вирішений. Англійці вискакували зі своїх окопів й тікали чистим полем. З верхівки насипу їм навздогін валив шалений вогонь переслідувачів. Втікачі переверталися на бігу, й за кілька секунд земля вкрилась убитими. Це вже було на протилежному боці насипу.
Тим часом до переднього краю вже добралися німці. Біля мене стояв якийсь підофіцер і з відкритим ротом витріщався на бій. Я вихопив у нього гвинтівку й вистрелив в англійця, який врукопаш борюкався з двома німцями. Обидва на мить стетеріли від цієї невидимої допомоги, потім відразу рушили далі.
Успіх спричиняв якусь магічну дію. Хоча про спільне командування загонами давно вже не було мови, всі знали лише один напрям: вперед! І кожен кидався вперед.
За ціль я обрав невеличке узвишшя, на якому виднілися руїни будиночка, могильний хрест і розбитий літак. Інші пішли за мною; ми сформували зграю і в запалі пробились до полум'яної стіни власного вогневого валу. Довелося запасти у вирви й дочекатися, поки вогонь просунеться далі. Поруч із собою я виявив молоденького офіцерика з іншого полку, який так само, як і я, радів з успіху першої атаки. Цей спільний захват за якусь мить так зблизив нас, ніби ми були знайомі роками. Наступний стрибок розлучив нас назавжди.
Навіть у ці страхітливі моменти діялися потішні речі. Один боєць раптом приклав гвинтівку до щоки, аби, мов на полюванні, підстрелити зайця, який зненацька пострибав через наші лінії. Його поява була така абсурдна, що я не зміг утриматися від сміху. Завжди знайдеться зірвиголова, якому ніякий чорт не страшний.
Біля руїни будинку був відрізок окопу, який з протилежного боку прочісували кулемети. Я з розбігу застрибнув туди й виявив, що він незайнятий. Відразу після того надбігли Оскар Кіус і фон Ведельштедт. Ординарець Ведельштедта, що скочив останнім, загинув просто в стрибку і впав з вибитим оком. Побачивши, що вбито останнього з його роти, Ведельштедт притиснувся головою до окопної стіни й заплакав. Йому теж не судилося пережити цей день.
На дні яру лежала сильно укріплена позиція, перед нею, на двох насипаних краях заглибини — два кулеметні гнізда. Вогненний вал вже прокотився над цією позицією; противник, здавалось, оговтався і тепер гатив з усього, що стріляло. Нас відділяла смуга терену завширшки з п'ятсот метрів, над якою роями дзижчали черги.
Ледь перевівши подих, ми з кількома людьми вискочили з окопу й побігли на ворога. Ми бились не на життя, а на смерть. За кілька стрибків ми ще з одним супутником опинилися сам-на-сам навпроти лівого кулеметного гнізда. За невеличкою купкою землі я виразно бачив голову у пласкій касці, а поряд — тоненький струмінчик водяної пари. Я наближався дуже короткими стрибками, щоб не дати ворогові часу прицілитись, біг зиґзаґами, щоб не могли навести рушниці. Щоразу, коли я лягав, мій супутник кидав мені обойму патронів, якими я вів цю дуель. «Патрони! Патрони!» Я обернувся й побачив, що він уже б'ється в конвульсіях.
Зліва, де спротив був не такий сильний, з'явилося кілька людей, які вже могли докинути до оборонців гранатами. Я приготувався до останнього стрибка, але перечепився через колючий дріт і полетів в окоп. Англійці, обстрілювані зусібіч, помчали, кидаючи зброю, до правого гнізда. Кулемета наполовину не було видно за велетенською горою відстріляних латунних гільз. Розпечене залізо парувало. Перед ним лежав мій противник, атлетичний англієць, якому постріл в голову вибив око. Цей велетень з великим білим очним яблуком на закіптюженому черепі виглядав просто жахливо. Оскільки я мало не гинув від спраги, то не став далі стримуватися і пустився на пошуки води. Мене привабив вхід до однієї штольні. Я зазирнув досередини й побачив там чоловіка, який сидів, перетягаючи через коліно і впорядковуючи кулеметні стрічки. Виглядало на те, що він навіть не здогадувався, наскільки змінилося становище. Я преспокійно взяв його на мушку пістолета, та, замість відразу вистрелити, крикнув: «Come here, hands uр!»[45]. Він зірвався на рівні ноги, ошелешено витріщився на мене й зник у темряві штольні. Я пожбурив услід гранату.
